Повернутись до звичного вигляду


Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Educational Era

Педагогічна преса

Управління освіти та науки Рівненської ОДА

Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (РОІППО)

Освітній навігатор

Рівненська МАН

Загальний форум

Страницы: 1 2 След.
ЗНО: українська література. Учням. Письменники, якими їх не вивчають у школі, Тут вміщено цікаві дослідження, повідомлення про життя письменників України
 
Матеріал читаємо за цим посиланням АБО нижче.

Марко Вовчок: таємниця фатальної жінки





Чоловіки нею захоплювалися, обож­нювали, кохали та проклинали. Через неї накладали на себе руки. Жінки пліткували, ревнували, заздрили, осуджували й ненавиділи.

Заміж — «не кохаючи»
Марія Вілінська походила зі зросійщеної польсько-української дворянської сім’ї.

 Вітчим був картярем і п’яницею, тому мати відправила доньку до приватного харківського пансіону. Звідти та поїхала до заможної тітки в Орел. 15-річна Маша була красунею, тож багатих кавалерів їй не бракувало. Однак свій вибір вона зупинила на Опанасові Марковичу, поміщицькому синові з Полтавщини. До Орла його заслали за причетність до Кирило-Мефодіївського братства. Згодом Марія зізнавалася Герценові, що вийшла заміж «не кохаючи, а лише прагнучи незалежності».

Подружжя переїздить до Чернігова, де Маркович обійняв посаду коректора «Губернських відомостей». Він не переймався чинами та грошима. Його покликанням було записування народних пісень і звичаїв. Упродовж 1850-х Марковичі живуть у Чернігові, Києві, Качанівці, Немирові. Марія спочатку допомагала чоловікові, а із часом і сама захопилася збиранням фольклору. Російськомовна від народження, вона починає писати українською. Два оповідання з народного життя надсилає товаришеві чоловіка Пантелеймонові Кулішу. Той стає першим її критиком і редактором. Саме він вигадав псевдонім Марко Вовчок. Мріючи зробити з неї українську Жорж Санд, Куліш видає «Народні оповідання» окремою книжкою.

«Мовчуще божество»
Несподіваний успіх збірки спонукав Марковичів перебратися до Петербурґа. У столиці імперії Марія мала світський тріумф. Величність її постави, плавність рухів і незворушний спокій інтриґували й манили до неї чоловіків. «Яке піднесено-прекрасне створіння ця жінка!» — захоплювався Тарас Шевченко, присвятивши їй не один вірш. «Мовчущим божеством» називав її Куліш. Він закохався до нестями, і, до речі, не без взаємності. Позбавлена з дитинства батьківського захисту й любові, у чоловіках Марія шукала перш за все надійної опори, наставника й учителя. Однак цих учителів воліла обирати собі сама.

Цього разу її вибір зупинився на Іванові Тургенєві. Уславлений письменник переклав оповідання Марка Вовчка російською й написав до них схвальну передмову. Він кликав її із собою за кордон і переконував: саме там Марія зможе належно реалізувати свій талант. «Заспокойтеся: Шевченко не повіситься, Куліш не застрелиться, Костомаров… можливо, кинеться у воду, але що ж робити?» — іронізував Тургенєв.

Найбільшу славу принесла «Маруся»
Навесні 1859-го Марко Вовчок із п’ятирічним сином Богданом від’їздить до Німеччини. З Опанасом, який поїхав за нею, відбувся тяжкий для обох розрив. Відтоді вони жили нарізно — кожен своїм приватним життям, зі своїми романами й трагедіями. Маркович помер через вісім років, так і не побачивши більше дружини й сина. Хоч благав про це в передсмертних листах.
Завдяки протекції Тургенєва письменниця знайомиться з мистецьким бомондом Парижа. Серед її добрих знайомих були Герцен, Лев Толстой, Добролюбов, Менделєєв, Боткін, композитор Бородін, французькі письменники Жуль Верн, Густав Флобер, Проспер Меріме.
Марія багато пише. Найбільшу славу принесла їй повість «Маруся» — історія дівчинки, що гине, допомагаючи запорожцям. Надрукований у газеті «Ле Тампс» твір отримав нагороду Французької академії й був рекомендований для обов’язкового читання у французьких школах.
Марко Вовчок знала більш як десять мов. На життя заробляла перекладами й публіцистикою. Їй платили великі гонорари, однак вона не вилазила з боргів.


Скандали, скандали…
Численні ж амурні історії Марії Маркович стають темою світських пліток по всій Європі. «Усі чоловіки божеволіють від неї: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся із жінкою», — писала в одному з листів донька графа Толстого. Через нещасливе кохання до письменниці застрелився польський хімік Владислав Олевінський.
Настав час ревнувати Тургенєву: Марія закохалася в молодого юриста Олександра Пассека. Під Парижем вони прожили разом шість років. Та 1867-го Пассек помирає від сухот, у Марії на руках. І вона вирішує повернутися до Росії.
Черговий скандал викликав роман із критиком і публіцистом Дмитром Писаревим, який до того ж був троюрідним братом Марії. Коли під час прогулянки на вітрильнику Балтійським морем він загинув на її очах, за письменницею остаточно закріплюється слава фатальної жінки.

Звинувачення в плагіаті
У Петербурзі Марко Вовчок налагоджує контакти з провідними літературними журналами. Письменниці належать усі тогочасні переклади російською романів Жуля Верна, який надав їй ексклюзивні права.
1870-го Марія подає клопотання про дозвіл видавати ілюстрований журнал перекладів. Була в ньому й видавцем, і редактором, і коректором, і перекладачем. Однак наступного року їй оголосив війну тодішній «всесильний» критик Стасов, дружина якого теж займалася перекладами. Щоб усунути конкурентку, він публічно звинуватив Марка Вовчка в плагіаті. Третейський суд, на який погодилися обидві сторони, визнав Марію Маркович винною. Це дуже зашкодило її репутації. Від цього вона так і не оговталася.
Підтримку Марія Олександрівна отримала від нового свого залицяльника — на 17 років молодшого морського офіцера Михайла Лобача-Жученка. Роман із ним закінчився офіційним шлюбом. У той час Марко Вовчок перестає писати й друкуватися. Місяцями не виходить із дому, не хоче ні з ким бачитися.
Лобачі-Жученки живуть у невеликих провінційних містах Росії та України. Марія Олександрівна займається вихованням молодшого сина Бориса. Знову береться за перо аж в 1890-х. Видає повне зібрання своїх творів. Тоді, по суті, тільки Тарас Шевченко й Марко Вовчок представляли українську літературу за кордоном.
Ані сліду сивини
Останні роки її життя минули на Кавказі, де служив чоловік. Коли в Марії знайшли пухлину мозку, у її русій косі не було ані сліду сивини. Українська письменниця із чоловічим ім’ям Марко Вовчок згасла 10 серпня 1907 року.


Старший син письменниці Богдан Маркович (1853—1915) став відомим журналістом і перекладачем. Щодо молодшого — Бориса Лобача-Жученка (1875—1938) — ходили плітки, нібито насправді він — позашлюбна дитина її сина Богдана. Був моряком, ученим, написав книжки з історії механіки, морського флоту й авіації.

Троє внуків Марка Вовчка — Богдан і Юрій Марковичі та Михайло Лобач-Жученко — обрали фах інженера-механіка флоту. Сергій Маркович був полковником Радянської армії, завідував кафедрою романських мов у військовому ВНЗ. Ще один внук — Борис Борисович Лобач-Жученко — був пілотом-розвідником під час Другої світової війни. Майстер спорту, яхтсмен, він також займався журналістикою й став дослідником творчості своєї бабусі.
Доброслава Хміль
 
Матеріал читаємо нижче АБО за цим посиланням

Ганна Барвінок: таємниця кохання Пантелеймона Куліша



Вивчаючи призабуті або ж насильно вилучені сторінки рідної історії, мимоволі дивуєшся: наскільки ж багата українська культура! І це твердження — не красиве пустопорожнє гасло, не данина ущемленому національному самолюбству, а констатація реального історичного факту. Найкраще наведена думка ілюструється аж ніяк не абстрактними розмірковуваннями, а конкретними людськими долями, долями будівничих нашого духовного світу — і геніїв, і зірок, що світили, сказати б, «віддзеркаленим світлом». А втім, якраз життєвий шлях героїні нашого короткого оповідання дуже яскраво доводить, що без таких зірок «другої величини» наша культура теж не відбулась би. Шлях же цей — як пісня, щемлива, сумна та світла водночас...


Ганна Барвінок (літературний псевдонім, справжнє ім’я — Олександра Михайлівна Білозерська) народилася 23 квітня 1828 року на Чернігівщині, на хуторі Мотронівка поблизу Борзни. Батько дівчини, Михайло Білозерський, був одним із найосвіченіших людей в тих краях, здобув репутацію «вільнодумця», «масона» та «вольтеріанця» (і справді, він залюбки читав знаменитого французького філософа в оригіналі!). У той же час М. Білозерський, шляхетський маршал-предводитель місцевого дворянства, був свідомим українцем, щиро й глибоко цікавився зародками нового українського письменства. Батько помер, коли Олександрі було лише шість років: дівчина дістала здебільшого домашню освіту (почасти — і в приватних пансіонах). Вже в 14 років освіта її була завершена. Але це — з формального боку, а внутрішній світ майбутньої талановитої письменниці не знав ніколи відпочинку, причому незмірно більше важило для неї не кількісне накопичення несистематизованих знань, а усвідомлення головної ідеї життя: щастя й вищий обов’язок — служіння українському слову.

Навіть для тих, хто лише поверхово обізнаний з історією національно-духовного відродження України, ім’я та постать Ганни Барвінок невіддільні від життя та справ її уславленого чоловіка — Пантелеймона Олександровича Куліша, мабуть, найсуперечливішого з класиків нашої літератури, та й культури загалом.

 Так, історія кохання Олександри Білозерської й Куліша (а потім — 50-річного подружнього життя, в жодному разі не ідилічного, де було все; а все ж таки Куліш мав усі підстави написати коханій дружині: «О, ні, з тобою ми, Пречиста, не помрем: // Зоставим дві душі у любій Материзні, // Світитимуть вони спарованим огнем // Народу темному, безбатченку в Отчизні), ця дивовижна, невигадана історія гідна того, щоб бути відтвореною в романах. І недарма багато друзів (серед них — видатний український вчений, просвітитель та перекладач Іван Пулюй) називали Олександру Михайлівну «нашою Беатріче», «ідеальною дружиною Куліша». Тут немає жодного перебільшення. Коротко нагадаємо історію їхніх стосунків.
15-річна Олександра та її майбутній чоловік (старший від неї на дев’ять років) познайомилися в Мотронівці; Куліш, уже багатообіцяючий письменник, приїхав туди погостювати на запрошення свого друга, Василя Білозерського, пізніше — відомого діяча нашої культури (зокрема, активного кирило-мефодіївця, а згодом — одного з видавців першого українського журналу «Основа»), рідного брата Олександри. Як згадує Василь, сестра, вихована «під уважним наглядом матері», прагнула (або була вимушена) бути стриманою з Кулішем. «Він (Куліш.), пристрасний і нетерплячий, хотів неодмінно домогтися її освідчення, — пригадує Василь Білозерський, — але не міг, і коли виїжджав від нас для подорожі Київською губернією, просив її прийняти його портрет на згадку, проте вона відмовилась, і він, виїхавши від нас, за ворітьми знищив його й викинув у рівчак». Чи знав Куліш, що «тиха» й «сором’язлива» Олександра заявила матері буквально таке: «Ви не бажаєте, щоб я вийшла заміж за Пантелеймона Олександровича, — я з вашої волі не вийду, але ніхто інший не буде моїм чоловіком»?


Гордий та самолюбний, Куліш майже рік намагався забути про Олександру, проте не міг і несподівано знову з’явився до Білозерських. Відбулася відверта розмова між ним та невблаганною матір’ю дівчини; Олександра, покликана «заявити вирішальне слово», заявила, що кохає Пантелеймона, проте Білозерська-старша заявила, що дочку заміж в жодному разі не віддасть. Кулішів роман на деякий час припинився. Але в 1846 році письменник дістав наукове відрядження за кордон (для вивчення слов’янських мов). Перед від’їздом він вирішив побувати в Мотронівці. Здавалося б, «приборкане» кохання відродилось з новою силою, протистояти якій було неможливо. Тепер вже Олександрина мати згодилася на шлюб — можливо, справа була в тім, що Кулішеві, на її погляд, відкривався шлях до кар’єри. Що ж до самої дівчини? Пригадуючи ту пору в листі, написаному 1905 року у віці 77 літ (!), Ганна Барвінок писала: «Всем ли так удается в молодости три года обоюдной горячей любви? И теперь еще этот пыл любви не угас, и оттого я так долго живу, что есть горючесть жизни, есть фундамент — воспоминания прошедшего».

Весілля молодих відбулося 24 січня 1847 року; «старшим боярином» на тому весіллі був сам Тарас Шевченко, який так і сипав жартами, дотепами. У понад 50-річному (Куліш помер на початку лютого 1897 року, щойно відсвяткувавши разом з дружиною «золотий ювілей» того незабутнього весілля) подружньому житті Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок було більш ніж достатньою драматичних моментів. Молодій дружині (до речі, Олександра Михайлівна у своїх блискучих поетичних спогадах називає не раз свого чоловіка «моя дружина», це вельми цікаво!) доводилось стійко переносити приниження під час арешту і заслання Куліша до Тули, й виявляти дивовижно мудру терплячість під час «романів» Пантелеймона Олександровича з іншими жінками, вигаданих і реальних романів, про які так люблять розповідати ті, хто в історії культури вбачають здебільшого «полуничку».
Але вкрай несправедливим було б звужувати роль Ганни Барвінок у духовному житті України, вбачаючи в ній не більше ніж «дружину Куліша». Перед нами — талановита, самобутня письменниця, майстер психологічної прози (оповідання «Русалка», «Нещаслива доля», «Вірна пара», «Перемогла», «П’яниця» та багато інших), яку цікавило, за власними словами, «кохання української жінки та чи щаслива вона». За споминами Ганни Барвінок, свою літературну діяльність вона розпочала після наполегливих спонук Куліша. До двох оповідань письменниці — «Лихо не без добра» та «Восени літо», надрукованих 1860 року в альманаху «Хата», передмову написав її чоловік.

Новели Ганни Барвінок (а перше своє оповідання «Жидівський кріпак» вона написала ще у 1847 році у Варшаві, під час подорожі разом з Кулішем відразу після шлюбу) дістали в цілому шанобливу оцінку Бориса Грінченка («Кращі її оповідання належать і до кращих зразків українського письменства»); Івана Франка, який називав її «поетом жіночого горя»; Дмитра Дорошенка, який вважав, що ряд творів Ганни Барвінок «можуть сміливо посісти місце поряд із всесвітніми літературними образами поетичної й ніжної жіночої вдачі». Проте попри такі відгуки в радянські часи книжки письменниці не виходили, її творчість замовчувалась...
Олександра Михайлівна Білозерська закінчила свій життєвий шлях 23 липня 1911 року. Ми не маємо права забувати спадщину цієї шляхетної, обдарованої жінки, її неповторну поетичну мову. Ось, наприклад, які слова про Шевченка знайшла вона у своїх спогадах («Голосіння по Шевченкові»): «Ти у нас був старший од усіх, а як заговориш, то мов найменший брат. Річ твоя тиха, а корила собі всю Україну... Не треба тобі ні рідних, ні хрещених діток, щоб одпокутовать тобі містечко на тім світі: ти сам собі спокутував, страждучи по темних братах своїх! Не оглянулись ми, як ти уже й рушив на Божу дорогу... мов зоря вечірняя покотилася».
Так писати могла лише Ганна Барвінок. У її серці завжди жила Україна. І цим вона заслужила право принаймні на нашу добру пам’ять.
Ігор СЮНДЮКОВ
 
Матеріал читаємо нижче АБО за цим посиланням

Останні опікунки Франка
 

Сто років тому у Львові доживав свої останні місяці великий Іван Франко. Навдивовижу мудрий, замало не святий, він доволі погано по-людськи завершував свій земний путь. Перед цим неждано-негадано помер його молодший син Андрій, велика батьківська надія. З розпуки і важкого психічного розладу від тієї непомірної втрати дружина потрапляє до психіатричної лікарні, надії на її одужання не було ніякої. Два інших сини воювали: Тарас – у війську Українських січових стрільців, Петро літуном - на Австрійському фронті, дочка Анна через війну «застрягла» в Києві, ніяк не могла повернутися через бойові дії до Львова від рідні.

Великий Каменяр залишається сам, як перст у величезній хаті. За ним приглядає шістнадцятилітній племінник Василько Франко – син брата Захарія, який просто таки випадково заглянув до дядька і змушений був залишитися біля немічного родича. Але його старань виявилося замало для одужання знаменитого літератора і філософа. Тому друзі письменника, одного зимового вечора приводять поета до шпиталю Українських січових стрільців. Казати б, поміж люди, аби прислуга притулку могла нагодувати відомого філософа, мислителя, приглянути за ним, підлікувати. Поставити на ноги, бо вже надто зле він почувався.
         Іван Якович потрапляє до ласкавих, турботливих людей. Керуючою шпиталем була Ірина Домбчевська, тридцятилітня дружина доктора права, фахового захисника української мови Романа Домбчевського.

Зліва направо: Ірина Домбчевська, д-р Володимир Щуровський, д-р Іван Франко, д-р Бронислав Овчарський

Пані Ірина громадська активістка, журналістка, організатор шпиталю і його розпорядник. Турботлива жінка і матір. До нестями залюблена в поезію Івана Франка. І тут таке щастя, не просто знати, спілкуватися з всесвітньо відомим українцем, потурбуватися про його. На поміч собі в опікуни поета Ірина Домбчевська гукає молоду медсестру Софію Монджейовську. 
Ірина Домбчевська

Практично від Різдва 1916 року і до останніх хвилин життя Івана Яковича Франка (27 травня 1916 р.), Софійка, яку ще в шпиталі люб’язно звали Зонею, невідлучно знаходитиметься поруч з вічним революціонером. Вона його очі, вуха. І, звичайно ж, клопітлива медична берегиня.
Я розповім вам мою версію того, хто ж була ця галицька дівчина, котра зненацька стала найближчою опікункою Івана Франка, яка її доля. Цю історію я збирав по крупицях і ось якою вийшла картина.

Софія Монджейовська, яку ще всі називали Зонею, народилася 1894 року, в селі  Кізлів  поблизу Буська Львівської області Галичини. Її старша сестра Михайлина працювала продавцем у книжковому магазині, який належав товариству «Просвіта» і знаходився у самому центрі Львова. У п’ятнадцятилітньому віці (1909 р.) дівчина перебралася до сестри і записалася на курси професійних медичних сестер, які успішно закінчила. Трудове життя починала в одній з міських лікарень Львова. Будучи патріотично вихованою в дусі поваги до рідного народу, до своєї Вітчизни, юна медсестра Софія Монджейовська ще 1913 року записується до одного з перших загонів Українських січових стрільців (УСС). Проходить вишкіл у  чоті  33 жінок-галичанок, яких очолювала Олена Степанів..
Завдяки медичній спеціальності, вже на початку 1915 року Зоня Монджейовська з загоном січових стрільців потрапляє в Карпати, на оборону гори Маківка, де українці ведуть запеклі бої з російськими військами. Тут молода сестра милосердя пройшла перше бойове хрещення, витягуючи з поля бою, надаючи невідкладну допомогу своїм побратимам. Вона не раз рвалася в саму гущу бою і на початку травня1915 року сама була важко поранена. Ворожий кавалерист ударив її по голові, але на щастя не прямим ударом шаблі. Дівчина потрапляє до захисту (так тоді називався шпиталь). Українських січових стрільців, який знаходився в домівці дьяківської бурси при вулиці Петра Скарги, 2а (тепер - вул. Є.Озаркевича). Надалі лікуючись, Софія Монджейовська доглядає за пораненими січовиками, надає їм професійну медичну допомогу, а через деякий час починає працювати медичною сестрою. На обличчі від баталії при горі Маківці у неї залишається помітний шрам.
Грудневої днини 1915 року медсестру позвала завідувачка шпиталем УСС Ірина Домбчевська і попередила: маємо зустрічати особливого пацієнта.  На порозі виріс чоловік з юнаком, вони вели попід руки літню, виснажену хворобою людину. Зоня придивилася уважніше і замало не зойкнула: це був великий поет і письменник, філософ, учений Іван Якович Франко, портрет якого здавна висів у їхньому сільському домі. Поруч з образами. Від цих пір зміцніла після поранення січовичка
Софія Монджейовська, за дорученням Ірини Домбчевської, стає персональним медиком ВеликогоКаменяра. Відповідальною за його життя. Медсестра буквально ні на годину не відходила від ослаблого через різні хвороби, сімейні незгоди останніх років життя поета. Надає постійну медичну допомогу.


З 1 квітня 1916  року, коли Іван Франко, відчувши наближення смерті, вночі, за сприяння сімнадцятилітнього свого небожа Василька Франка, потайки тікає з притулку січовиків додому, Зоня, відчуваючи особливу відповідальність за долю геніальної людини, перебирається до напівпорожнього помешкання Івана Яковича на вулиці Понінського. Переконує його, що понад усе в його складному фізичному становищі потрібно чітко виконувати приписи лікарів. Софія Монджейовська була поруч в Великим Каменярем до останніх хвилин його життя.
Похорон Франка

Після похорон І.Я. Франка, медсестра Софія й далі трудиться в шпиталі січовиків. 1918 року записується в Галицьку армію, а в листопаді 1918-го входить до складу перших загонів Української галицької армії (УГА), яка виступила проти нападу польських військ на Галичину. Разом з УГА Софія Монджейовська дійшла до Києва. Особливо жорстокий бій, в якому вона брала активну участь, відбувся всередині липня 1919р. поблизу міста Біла Церква Київської губернії, де УГА потрапила в оточення. Там відважна медсестра винесла з поля бою, перев’язала, надала необхідну медичну допомогу не одній сотні поранених бійців, врятувала життя сотнику Степану Гончару, який згодом став її обранцем на все життя. Там, під Білою Церквою, особливу мужність і вміння діяти оперативно, з найбільшою вигодою для справи медсестру Софію Монджейовську особливо відзначив Голова Директорії УНР Симон Петлюра. Він знайшов її на полю бою і вручив бойову нагороду від імені уряду УНР за врятовані життя бійців та командирів.
Після війни УНР  проти Радянської Росії, Софія Монджейовська та Степан Гончар повертаються в Галичину. Заводять сім'ю, в них народжується двоє дітей – Христина і Лідія. В роки Другої світової війни, мужня Зоня стає зв’язковою УПА, потайки від німців, а потім і від злочинців з НКВС і КДБ лікує повстанців, перев’язує навіть рани «Тарасу Чупринці» - легендарному Роману Шухевичу. Сотник УПА Степан Гончар, чоловік знаменитої медсестри Зоні, помер 1962 року. Софія Монджейовська відійшла за світи 8 червня 1975 року.
6 червня 1993 р., у Львові, в Музеї Івана Франка, у рамках відзначення  роковин смерті Великого Каменяра, відбулося вшанування двох славних українок - завідувачки захисту (шпиталю) Українських січових стрільців Ірини / Ірени Домбчевської та медсестри притулку и реабілітації вояків Софії Моджейовської. Вони, на скільки змогли, продовжили земне життя  геніального Творця й мислителя: під їхньою недремною опікою Іван Якович зумів ще Написати ряд блискучих поезій.


Під пошановком Ірини Домбчевської та Софії Монджейовської Іван Франко 8 лютого 1916 року творить вірша, який має назву «Приємний вид». Він починається словами: «Коли війна нелюдяна кривава на Мир переміняється…» В ледве живому, тремтливому тілі Івана Франка бурлить, явориться непереборне бажання припинення світової бійні. Тоді ж (3 лютого 1916 року, в шпиталі січових стрільців) народжується і поезія-присвята «Зоні Юзичинській». Критики кажуть, що цей вірш своєрідний тестамент, себто заповіт Каменяра молодим. Цілком ймовірно, що пружиною для його створення стало якраз ім’я Зоня, яким усі уславляли молоденьку медсестру, котра повсякчас турботливо опікувалася побіля поета. Аби не приписали посвяту цієї поезії саме Зоні Моджейовській, завбачливо зазначу, що Зоня Юзичинська – подружка дочки Івана Франка Ганни, з якою він часто спілкувався в яскраві дні безклопітного щасливого сімейного життя.  


З тих трепетних часів опікунства Ірини Домбчевської та Софії Моджейовської за Іваном Франком у шпиталі Українських січових стрільців початку 1916 року залишилася ось ця рідкісна світлина. У центрі столу сидить хворобливий Іван Якович, поруч з ним (по праву руку) управителька притулком Ірина Домбчевська, а Софійка Монджейовська стоїть за спиною в керуючої шпиталем. Вона в білій, низько нап’ятій на обличчя хустині. Дівчина соромилася свого шраму на обличчі від ворожої шашки, поранення, яке отримала при обороні гори Маківки.  

 Олександр Горобець
 
Матеріал читаємо нижче АБО за цим посиланням

Вражаючі факти про Івана Франка
 





Про те, хто такий Іван Франко, нагадувати не варто. Постать українського генія, який володів 14-ма мовами і займався десятком різних видів творчої діяльності, повинна бути прикладом щоденного наслідування для кожного. Творча спадщина Франка вражає, а його працездатності дивуються найбільші трудоголіки сучасності.

Маленький мольфар

Іван Франко – це унікальний людський документ, якому немає аналогів не тільки в українській культурі, а й у світовій. Ця його унікальність бере початки ще з дитинства. Малого Франка мама, як відомо, називала Мироном. 
Іван Франко, учень третього класу Дрогобицької гімназії (із групового фото 1870 р.)

Існувало вірування, що довгоочікувані діти часто ставали жертвами злих духів. І щоб уберегти своє чадо від цього, його треба називати не на ім’я, яке дали при хрещенні, а домашнім, поганським(язичницьким) ім’ям. Ось чому для рідних Івась був малим Мироном. І ось цей малий Мирон володів надзвичайними, як тепер би сказали, екстрасенсорними здібностями. У селі його називали «лісова душа», адже малий Франко дуже часто блукав у лісі, розмовляв із деревами, пташками. Один із цікавих епізодів цього надзвичайного дитинства, коли малий Мирон дуже тісно спілкувався зі світом духів, Іван Франко навів в автобіографічному оповіданні «Під оборогом», у якому хлопчик – такий собі маленький мольфар – відвів від села грозову хмару. Дослідники погоджуються, що цей епізод швидше за все таки мав місце у дитинстві Франка. Найдивовижнішим у цьому є не те, що малий Мирон був такою собі химерною, навіть трохи дивною дитиною, а те, що він замість того, щоб стати сільським ворожбитом чи чарівником, став одним із провідних європейських інтелектуалів. 
Франко у цифрах

Іван Франко прожив неповних 60 років земного життя, з них понад 40 років віддав активній творчій діяльності. 

У практичному підсумку ці 40 років – це 6000 творів. Це означає, що кожних два дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем чи новелою, або й повістю, романом чи монографією. За час активної творчої діяльності Франка в нього вийшло 220 окремих видань, це означає, що кожного року Франко видавав 5-6 книжок. Серед сучасних письменників таких титанів немає, а колосальна працездатність Франка просто вражає. 
Перший фаховий літератор

Іван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером. 

До нього наші літератори здебільшого у літературу бавилися. А якщо й працювали серйозно, то вижити з цього не могли. І незважаючи на те, що всі звикли вважати, що Франко – бідний-бідний письменник, що мало місце в його біографії, він заробляв доволі непогано. Вартує подивитися на Франкову садибу, яка колись була на околиці Львова, а тепер розташована в одному з найбільш елітних районів міста біля Стрийського парку. Не всі українські письменники можуть дозволити собі сьогодні такий особняк навіть у кредит, причому Франко, виплачуючи банку позику, ще й утримував жінку і чотирьох дітей. Саме завдяки літературній та журналістській діяльності Франко умів давати раду собі і своїй великій родині.
Забув про весілля через вірш

Шлюб Ольги Хоружинської та Івана Франка став, як казали гості на весіллі, символом єднання Галичини і Наддніпрянщини.
Ольга з чоловіком Іваном Франком. Київ, травень 1886 р
 
      Молодята вінчалися далекого 1886 року в Києві. Проте щастю закоханих мало не завадив… вірш. Коли вся весільна процесія вже була готова до церемонії: зібралися дружки, бояри, гості, молода вже одягла фату, нареченого все не було. Кинулися шукати молодого. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про власне весілля, бо знайшов якусь стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша. Бібліоманія, якою страждав Франко, мало не поставила під загрозу шлюб письменника. 
Діти і тварини

Діти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були дуже збитошні.
Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки. До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків. Іван Якович працював, а в оселі товклося восьмеро дітей. Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька. А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту. І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори. Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться. Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати. Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала «звірячу клініку» з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома. 


Петро Франко – летун УГА

Варто також згадати, що Франків син Петро, як відомо, був одним із засновників «Пласту», а також одним із перших, хто долучився до руху Українських Січових Стрільців, згодом сотником Легіону УСС.
Петро Франко
 Проте мало хто знає, що Петро Франко також був одним із засновників української військової авіації. Він очолював підрозділ летунів УГА і в цьому питанні був, можна сказати, на передовій, адже тоді авіація була найновішим досягненням прогресу. Що важливо підкреслити, Іван Франко не лише висував і пропонував певні політичні гасла чи ідеї, якими він прислужився національно-визвольному рухові. Він віддав йому найцінніше, що в нього було, – власного сина Петра, який продовжив батьківську справу у боротьбі за Україну цілком практично – у війську.
Рибалка-ас

Він умів працювати, він умів відпочивати. Так можна сказати і про Франка. Більше того, Франко і тут став першопрохідцем, адже саме його вважають засновником туристичного руху в Галичині.

 Іван Франко був першим професійним туристом, який не лише сам багато мандрував, а й організовував піші мандрівки Галичиною і Карпатами. У 1884 році він організував першу українську студентську пішу мандрівку. А один із віршів, який Франко написав з цієї нагоди, став спортивним гімном Галичини. Його сини також активно займалися спортом, зокрема футболом і великим тенісом, про який тоді ще у Львові мало знали. Але найсправжнісінькою пристрастю Івана Франка була риболовля. Тільки випадала вільна хвилина, Франко брав сіті і їхав кудись за Львів, бо, як жартував поет, у Полтві нічого доброго спіймати не можна було. Франко не любив вудок, а рибу ловив сітями чи ятерами, при чому власного виробництва. У риболовлі Франко був справжнім віртуозом, адже вмів ловити форель голими руками. Також письменник був прихильником «тихого полювання» на гриби, на яких прекрасно розумівся. 
Перший український політик

Сьогодні мало хто пам’ятає, що саме Франко був першим головою першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії. І. Франко, очолюючи її, став першим справжнім українським політичним лідером. 

Не просто громадським діячем, а фаховим політиком. Також один із маловідомих фактів Франкової політичної діяльності – підтримка феміністичного руху. Він підтримував видання першого українського жіночого альманаху «Перший вінок», який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.
Політичний провидець

Франко володів також даром політичного передбачення. Він був одним із перших у цілій Європі, хто передбачив крах ідеології марксизму. Франко у своїх працях, зокрема у трактаті «Що таке поступ?», написав, що Енгельсова народна держава згодом стане справжньою народною тюрмою, як згодом і сталося. А ще, до прикладу, жахливі картини з поеми Мойсей, як мати їсть тіло свого плоду. Багато хто з дослідників стверджує, що в такий спосіб Франко якимось внутрішнім зором передбачив Голодомор. 

«Я вірю в Бога, але не так, як ви усі»

Поширена думка, що Франко був атеїстом. У радянські часи цю тезу підтримували і навіть спеціально для цього фальсифікували твори Франка. Насправді Франко не був атеїстом, адже виріс у побожній родині. Його батько, коваль Яків, який викував хрест на честь скасування панщини і подарував церкві коштовне Євангеліє, був одним із найбільших жертводавців Нагуєвицької церкви. Дитинство Франка було сповнене селянської релігійності, а от потім він почав шукати свій власний шлях до Бога. Проте його вільнодумство не заважало йому досліджувати Святе Письмо, товаришувати з галицькими священиками та навіть співати при Службі Божій. Наприкінці життя одній із своїх сучасниць Франко сказав: «Я вірю в Бога, але не так, як ви усі». Франко вірив у Бога, і багато творів свідчать про це, – стверджує Богдан Тихолоз, – але його віра була понадконфесійною. Як і Шевченко, він був глибоко віруючою людиною, проте пройшов свою тернисту дорогу до цієї віри. Як і митрополит Андрей Шептицький, з яким у письменника були приязні взаємини, Франко став Мойсеєм свого народу. 
Богдан Тихолоз, Галина ЧОП
 
Матеріал читаємо нижче АБО за цим посиланням

Михайло Старицький:успіхи та трагедії долі
 





Відомий український письменник, перекладач, театральний і громадський діяч народився 14 грудня 1840 року в селі Кліщинці на Полтавщині в садибі дідуся і бабусі по материнській (лисенківській) лінії. Його батьки, сестра і брат померли, і з шести років Михайлик залишився круглим сиротою, а його опікуном став двоюрідний дядько Віталій Романович Лисенко.

ПЕРШИЙ УСПІХ
 В домi говорили українською, англійською, французькою, німецькою, російською мовами, там панувала тепла сімейна атмосфера, і до Михайла ставилися, як до власної дитини. Життєві й творчі долі двох родів тісно переплелися. Разом зі своїм троюрідним братом Миколою Лисенком Старицький виступав в самодіяльності, вів роботу в театрах. Микола писав музику, а Михайло — лібрето до опер. У будинку Лисенків Старицький знайшов і своє кохання. Софія, сестра Миколи, була молодша за Михайла на 14 років. Незважаючи на невдоволення сім’ї (закохані навіть хотіли втекти, якщо їм заборонять бути разом), вони одружилися. Весілля було скромним. Молодим довелося вмовляти сільського священика, щоб їх повінчав, оскільки наречена була 14-літньою дівчиною. Проте ранній шлюб виявився міцним і щасливим. Через рік у молодят народилася дочка Марія.

У Київ Старицький приїхав 1860 року, коли вступив до університету. Відтоді Михайло Петрович неодноразово міняв адресу. Попервах зняв квартиру в будинку Войцехівського, де вже жили Микола Лисенко та його гімназійний товариш Михайло Драгоманов (майбутній драматург ділив куток із Петром Косачем). Товариство юнаків, які у майбутньому стануть гордістю української нації, поступово поповнювалося новими членами. Сюди на «вогник» приходили студенти різних вищих навчальних закладів, які утворили гурток «Громада». Їх усіх об’єднувала ідея любові до української літератури, мови, музики. Михайло Петрович блискуче переклав українською шекспірівського «Гамлета», «Сказки» Андерсена, «Басни» Крилова, видавав український альманах «Рада». Свій переклад «Сербських народних пісень» Старицький присвятив Драгоманову.
Сестри Марія та Софія Ліндфорс, 70-ті роки ХІХ ст

Етапним у долях Старицького та Лисенка стало знайомство з сестрами Ліндфорс, у школі яких був домашній театр; там відбулася прем’єра їхньої оперети «Чорноморці. Наступною спільною роботою драматурга і композитора була опера «Різдвяна ніч». Вистава дуже сподобалася глядачам, і для її публічного показу Михайло Петрович і Микола Віталійович орендували приміщення Міського театру. Успіх був настільки великим, що довелося показувати виставу три дні поспіль, і щовечора — аншлаг. Такий ажіотаж у культурному житті Києва викликав зацікавлення місцевого генерал-губернатора. Тим більше, що Емським указом царя Олександра II було строго наказано: «Воспретить различные сценические представления и чтения на малоросийском наречии, а равно и печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам; не допускать к исполнению никакие пьесы и чтения, ввоза в пределы Империи каких бы то ни было книг и брошюр; печатание и издание оригинальных произведений и переводов на том же наречие воспретить...» Виняток зробили лише для історичних документів і творів красної писемності. Після ретельної цензури їх дозволяли друкувати, але тільки буквами російського алфавіту. Багато перешкод зустрічали й пересувні театральні колективи. Тому трупа Старицького була вимушена згорнути свої виступи у Києві та їздити Російською імперією; спочатку до глибинок, а зі зростанням популярності театру акторам дозволили показати своє мистецтво в Санкт-Петербурзі. Київська публіка була недоступною театру на довгі роки. Фантастично популярними у глядачів були вистави за творами Старицького: «Не судилося», «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Талан», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка», «За двома зайцями», «Сорочинський ярмарок», «У темряві» тощо.

ПОМІЩИК, ЯКИЙ НЕ ВІДБУВСЯ
1862 року багаті родичі Старицького по лінії батька — дворяни Родзянки, виїжджаючи за кордон, передали йому в спадщину садибу в селі Либіхівка, прекрасний будинок і величезну бібліотеку. Михайло став справжнім поміщиком, обожнював їздити на полювання. Це захоплення навіть призвело до хвороби — він дуже простудився; наслідки ускладнення призвели до захворювання серця, сильні болі мучили до кінця життя.

У Либіхівці Михайло Старицький написав свою першу п’єсу «Гаркуша», Микола Лисенко створив музику до неї. Спочатку це була домашня вистава. Софія Віталіївна співала, виконувала роль Сотничихи, Михайло Петрович грав Сотника, Лисенко акомпанував. Але аматорствувати, насолоджуючись дозвільним життям поміщика, Старицькому довелося недовго. Його творча натура вимагала виходу. Нова пропозиція створити трупу надійшла від Марка Кропивницького і Миколи Садовського. Вони зуміли переконати Старицького взяти на себе витрати по утриманню колективу. Заради цього Михайло Петрович продав свій маєток і в 1883 році став директором українського пересувного театру. Його не зупиняє, що на карту поставлено добробут сім’ї. Більш того, в будинку (тоді Старицькі жили на Лук’янівці) розташувалися майстерні з пошиття костюмів, там робили декорації, проводили репетиції. Перші гастролі нової трупи відбулися в Одесі. Успіх був великий, було багато запрошень показати свої вистави.


СІМ’Я

Мало знайдеться людей, які все своє багатство поклали на вівтар української культури.Незважаючи на попередження свого радника з фінансових справ Абрама Мінца бути більш економним, Старицький платив провідним акторам свого театру — Кропивницькому, Заньковецькій, Садовському, Саксаганському — підвищені ставки, як в імператорському театрі. Саме через великі витрати Михайло Петрович і прогорів. А коли він зібрав трупу і запропонував акторам працювати на паях, корифеї відмовилися і пішли, створивши власну трупу. Зі Старицьким залишилися тільки молоді актори. Щоб прогодувати сім’ю, Михайло Петрович змушений був займатися перекладами. Коли цензура заборонила писати українською, написав «Богдана Хмельницького» і «Кармелюка» російською. Обидва твори друкувалися у «Московском листке», і за номерами щотижня шикувалася черга, стільки бажаючих було їх прочитати.
У будинку письменника завжди знаходили допомогу знедолені. Під час погромів М. Старицький ховав єврейські сім’ї, які жили з ними по сусідству; не ділив людей на православних й іновірців.
Людмила Старицька-Черняхівська (праворуч) та її донька Вероніка Черняхівська (стоїть) з Оленою Пчілкою - матір'ю Лесі Українки, 1927 рік


У квартирі, яка нині стала музеєм письменника (по вул. Саксаганського), Михайло Петрович поселився в 1901 році. Цей будинок сусіди обходили стороною, і для цього були причини. Його попередня господиня — дружина надвірного радника Хондошка — мала шестеро дітей. У пориві ревнощів чоловік убив її, а сам покінчив із собою, залишивши сиріт. Щоб якось вижити, довелося потіснитися: діти перебралися на перший поверх, а другий здали Старицьким. Поселитися в «нехорошому будинку» Михайла Петровича примусили хитке матеріальне становище. На той час він уже прогорів зі своїм театром, а це приміщення здавали недорого. Крім того, зовсім поруч жили сім’ї Лисенків і Косачів. За спогадами внучки Старицького Ірини Стешенко, діти бігали цілими днями з одного будинку до іншого, і ці три сім’ї жили як одна. У подальші роки одну половину будинку займав Михайло Петрович із дружиною та молодшими дітьми, а другу — його дочка, письменниця Людмила Старицька- Черняхівська зі своєю сім’єю. Тут письменник помер 27 квітня 1904 року. Але навіть перед смертю Михайло Петрович, лежачи в кабінеті, продовжував роботу: писав свою останню поему «Морітурі». Рядки з цього твору — «Нехай Україна у щасті буя, у тім нагорода і втіха моя» — викарбували на його надгробку на Байковому кладовищі.
Будинок-музей поділено на дві половини. В одній представлено експозицію сім’ї письменника. Це вітальня, їдальня, кабінет Михайла Петровича та кімната його дочки Марії Михайлівни, яка після повернення із Петербурга жила тут. Друга половина — квартира Старицької-Черняхівської, матеріали сім’ї Стешенків. Ця експозиція має назву «Продовження сімейних традицій», вона розповідає про нащадків Михайла Петровича.
Дружина Старицького, Софія Віталіївна, на багато років пережила чоловіка (померла в 1928 році). У них було п’ятеро дітей. Старша дочка — Марія Михайлівна — була актрисою, режисером, педагогом. Вона першою в Україні здобула професійну акторську освіту в столиці Імперії. Багато гастролювала, грала в різних петербурзьких театрах, у трупі Саксаганського. Пізніше працювала в музично-драматичній школі Липневич-Носової, а коли Лисенко організував свою школу, почала викладати там.
Друга дочка — Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська — відома письменниця. До речі, у своєму заповіті Михайло Петрович написав: «...виконавицею мого заповіту я залишаю свою улюблену дочку Людмилу, яка була моїм ангелом-хоронителем за мого життя і яка любить своїх сестер і брата, й вона не образить їх. Усім своїм спадкоємцям бажаю: хай подарує їм Господь тихе і спокійне життя, хай не погасне в їхніх серцях любов до своєї батьківщини, яка зігрівала мене все моє життя...»
Середня дочка — Оксана Михайлівна — викладала музику. Її чоловік — Іван Стешенко — був першим міністром освіти УНР (його вбили в 1918 році). У 11-літньому віці померла молодша дочка Старицьких — Ольга. Син Юрій Михайлович Старицький здобув юридичну освіту в Київському університеті. Через те, що в 1902 році брав участь у студентській демонстрації і був затриманий, до революції знаходився під постійним наглядом поліції. Надалі він керував українською «Просвітою», потім був членом Сочинської місцевої ради, але після доносу він з дружиною — художницею Варварою Савич — був змушений поїхати до Сухумі. Там Юрій Михайлович займався адвокатською практикою, помер у 1936 році.


ГОЛГОФА

До Другої світової війни сім’я жила в квартирі на нинішній вулицi Гончара. У роки радянської влади практично всіх членів сім’ї було репресовано. Тільки внучці Старицького Ірині Іванівні Стешенко дивом вдалося уникнути цієї страшної долі. Головне обвинувачення — «націоналізм». Першим — у 1929 році — арештували внука письменника Ярослава Стешенка, співака капели «Думка», книгознавця. Вероніку (Рону) Черняхівську, поетесу і перекладачку (дочку Людмили Михайлівни) було затримано як «іноземну шпигунку» тільки за те, що вийшла заміж за німецького банкіра. Цю дуже красиву жінку кілька разів кидали в різні катівні, ненадовго відпускали і знову відвозили в «чорному воронку». Навіть після розлучення не залишили у спокої, а матері, яку також двічі арештовували, говорили, що дочку вислали в Сибір, а пізніше — що Вероніка знаходиться в божевільні. Насправді її розстріляли в 1938 році в Лук’янівській в’язниці.
У 1929 році в Харкові провели показовий суд над 45-ма членами СВУ (Спілка визволення України), серед яких були письменниця Людмила Старицька-Черняхівська та її чоловік Олександр Черняхівський, професор медінституту, видатний вчений-онколог. Їх засудили на п’ять років. Потім переглянули справу, скоротивши строк наполовину, не посадили, а вислали до м. Сталіно, де створювався медінститут. Їм дозволили повернутися до Києва тільки в 1935 році, і Олександр Григорович почав працювати в інституті у Богомольця. У 41-му — знову арешти дочок Старицького — Людмили й Оксани. Їх етапом відправили до табору. Дорогою до заслання Людмила Михайлівна померла в ешелоні. Конвоїри викинули тіло з поїзда. Де знаходиться її могила — невідомо й досі. Оксана Михайлівна загинула в таборі в 1942 році. У Норильську загинув і її син Ярослав Стешенко.
Після війни з роду Старицьких у живих залишилася тільки одна внучка письменника — Ірина (Орися) Стешенко, актриса театру Леся Курбаса, перекладачка. У середині 50-х Ірина Іванівна підіймала питання про реабілітацію нащадків Старицького, але тоді зняли обвинувачення тільки з її брата Ярослава, і лише наприкінці 1990-х реабілітували інших.
МУЗЕЙНА ЕПОПЕЯ
Першою, кому Ірина Стешенко дозволила вивчити сімейні архіви, була Віра Козієнко (у минулому директор Театрального музею, створювала Музеї М. Лисенка, М. Старицького). Річ у тому, що повернувшись у 1945 році до Києва, Ірина Іванівна застала квартиру розграбованою, багато що з колекції зникло. Вона написала академіку Олександру Білецькому, щоб він забрав архів Старицького, оскільки спочатку планували створити Музей письменника при Інституті літератури. Але в 50-ті роки документи передали до Музею ім. Т. Шевченка, де одну з кімнат мали намір присвятити М. Старицькому. Минає ще десять років... Створюють Музей Лесі Українки, і архів письменника передають туди. На початку 70-х Мінкульт України видає наказ про створення музейного комплексу видатних українських діячів — Миколи Лисенка, Михайла Старицького і Лесі Українки.

Будинок-музей М. Старицького відкрито. З’явилося місце, де можна дізнатися багато цікавого усім, хто любить театр, літературу, небайдужий до української культури, хто хоче знати про непросту долю Старицького та його нащадків.
Тетяна ПОЛІЩУК
 
Матеріал читаємо нижче АБО за цим посиланням

Вражаючі факти про Лесю Українку


Лариса Косач – геній української літератури, що входить в умовну тріаду Шевченко-Франко-Українка. Її вірші вчать ще змалку, тож здавалось би, що ми знаємо про цю поетесу все. Адже про неї завжди багато говорять, багато пишуть, багато дискутують… Принаймні, однозначно більше, ніж, скажімо, про її маму – ще одну визначну поетесу Олену Пчілку. Та насправді ми зовсім не знаємо Українки.



Мало хто знає, але якби Леся жила в наш час, її б однозначно назвали дитиною індіго.

А, може, вона такою і була? В дитинстві Леся була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту. До прикладу, дівчина навчилась читати ще в чотири роки, шестилітньою вона вже майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій перший вірш. Про рівень її розвитку свідчить також і те, що всього у 19 років Українка написала підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер. Крім того, поетеса знала 7 мов – українську,французьку, німецьку, англійську, польську, російську та італійську. При чому казала, що французькою спілкується краще, аніж російською. Погодьтесь, що все це – дійсно ознаки геніальності, адже далеко не кожному таке дано.

Мало хто знає, але попри вищесказане, Олена Пчілка вважала свою доньку малорозвиненою.

Леся мала ще старшого брата, Михайла. Їх в сім’ї називали спільним іменем – «Мишелосіє» через нерозлучність.

Проте сина мати ставила вище за Лесю — її довго вважала малорозвиненою. Крім того, не любила її вдачі.

До 5-го класу навіть не віддавала до школи, а навчала вдома за власною програмою. Аргументувала це небажанням російського впливу на свою доню. Таке ставлення до дочки легко зрозуміти, знаючи характер самої Пчілки. Її боялись навіть чоловіки, а Євген Чикаленко казав: «Це та баба, що їй сам чорт черевики на вилах подає».

Мало хто знає, але свій псевдонім Лариса Косач запозичила в дядька – Михайла Драгоманова? Він підписувався як «Українець». А оскільки Леся дуже любила свого дядька і захоплювалась ним, то вирішила в чомусь бути схожою на нього. Псевдонім «Українка» з’явився в 1884 році, коли дівчині було всього тринадцять. Можливо, він був обраний на основі дитячої наївності та палкої любові до дядька, проте в історію Лариса Косач увійшла саме як Українка. А Лесею її лагідно називали в сім’ї, тож не дивно, що тверде «Лариса» вона замінила на тендітне та ніжне «Леся».

Мало хто знає, але Леся Українка ввела в нашу мову такі слова як «напровесні» та «промінь»? І якщо перше ще можна зрозуміти як літературний неологізм, то друге – це ж уже навіть науковий термін! Дивно, адже зараз нам ці слова здаються цілком звичними. І в повсякденному мовленні ми однозначно віддамо перевагу слову «промінь» аніж його історичному попереднику «луч». А Олена Пчілка, мати Лесі, дала життя означенню, без якого просто не можна уявити нинішній мовний запас — слову «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися також «переможець», «палкий» та інші слова.

Мало хто знає, але Сергій Мержинський, кому був присвячений знаменитий лист «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами», не відповідав Лесі взаємністю.

Він сприймав їхні стосунки як дружні, а то й ділові. І коли Українка йому освідчилась, холодно відповів «Ні…». Але нічого не змінюється: кохання до цього чоловіка стає любов’ю до його думок, його ідей. Справжню суть і глибину своїх почуттів вона вихлюпнула на папір у ніч на 18 лютого 1901 року, написавши біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського поему «Одержима». І, навіть відходячи у кращий світ, Мержинський, замість очікуваних слів освідчення, прохав Лесю попіклуватись про інакшу жінку, яку він насправді кохав.

Мало хто знає, але деякі дослідники творчості Українки вважають, що у неї був роман з іншою видатною жінкою того часу – Ольгою Кобилянською. Леся і справді підтримувала тісні взаємини з Кобилянською, проте їх радше можна назвати дружніми, аніж любовними. Прихильники теорії про нетрадиційну сексуальну орієнтацію поетеси такий висновок роблять із листувань, де Українка часто називає Кобилянську пестливими словами, зокрема «хтосічкою». Також стверджують, що схожі мотиви проглядаються в драмі Лесі «Блакитна троянда», яка до слова, в першій редакції мала назву «Нічні метелики».

Мало хто знає, але збереглось унікальне листування Лесі Українки, з якого можна повніше зрозуміти її єство.

Хочу навести кілька цитат, які мене особисто вразили:

«Кожна жінка, що себе поважає, не пише ніколи листа того дня, коли вона обіцяла».
«Як тільки візьмусь до якого зарібку, то зараз усі жахаються, що я “перетомлюся”, “виснажуся”, “покладу всю силу”. Чи не значить се, що мене всі мої близькі щиро вважають за безнадійного інваліда, засудженого на весь вік на паразитне життя? Бо так виходить якесь “внушение”, і я справді можу опуститись та серйозно почати думати, що я «ні до чого».
«Удручає в російській літературі навіть не стільки порнографія, скільки сумбурність і безпомічність думки й фантазії, безпорадність в рішенні навіть елементарних психологічних проблем. Так, наче люди з зав’язаними очима пишуть».
«Треба було в Єгипті родитись, то, може, й був би лад, але ж найгірша помилка мого життя – се що я зросла у волинських лісах. А проте я не згадую лихом волинських лісів. Сього літа на честь їм написала драму-феєрію. Я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйони».
«Коли вибирати з двох, то я вже волю бути Дон-Кіхотом ніж Санчо Панса, бо так мені більше по натурі, та й навіть по фігурі».
«Часто, люблячи когось, я думаю: якби він був отакий і такий, вчинив те і те, то я б його не любила, але якби хто інший мав усі ті добрі прикмети, що сей, то чи я б того іншого любила? Не знаю… навряд. В кожному почутті єсть іще щось недослідиме, і теє “щось” дає барву цілому почуттю».

Мало хто знає, але хворобливу і тендітну Лесю Франко назвав «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоч сама Українка не вважала себе гідною і нігтя Франка. Її, як і Олену Пчілку, мали за надзвичайно сильну жінку. Сильну морально. І думка така була зовсім небезпідставною.

Мало хто знає, але існує астероїд, названий на честь поетеси.
Його повна назва – 2616 Леся (2616 Lesya). Це астероїд головного поясу, відкритий 28 серпня 1970 року.

Мало хто знає, але в останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору.

Цікаво, що до того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей факт дійсно дивував всіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні. Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ісидора Косач-Борисова. Збереглась навіть фотографія – портрет Українки – зроблений саме в той період. Шкода, правда, що світлина чорно-біла, і ми не можемо розгледіти барв погляду поетеси. 
 
Матеріал читаємо нижче АБО за цим посиланням

Відоме та невідоме кохання Шевченка
 

Не женися на багатій,
Бо вижене з хати,
Не женися на убогій,
Бо не будеш спати.
Оженись на вольній волі,
На козацькій долі,
Яка буде, така й буде,
Чи гола, то й гола.
Т. Шевченко

Тарас Григорович Шевченко за своє недовге життя пережив чимало любовних утіх та розчарувань. Причому розчарувань на його долю випало значно більше. Якщо він кохав, то йому часто не відповідали взаємністю, якщо його кохали, то його серце вже належало іншій. Шевченковим раєм на землі були біленька хата, любляча дружина і маленькі діточки, а раєм жінки, котрій він довіряв ці мрії, – його гроші.


Так, Шевченко не був святим. Його музою була не одна жінка. Він залицявся і до заміжніх жінок, і до вдвічі молодших за себе дівчат. Його серце боліло і за простими бідними наймичками, і за дамами з вищого світу. Що ж, генії частіше захоплюються, швидше закохуються і більше страждають.
Чужа чорнобрива
Оксана Коваленко


Перша пристрасть спалахнула у 13-річного Шевченка до своєї сусідки, Оксани Коваленко, якій на ту пору виповнилося 11 років. Приязні стосунки між ними тривали лише кілька років. Згодом Тарасові разом з іншою прислугою пана Енгельгардта, у якого він був козачком, довелося виїхати у Вільно.


Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились.
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись
Одружимо їх. Не вгадали.
Старі зараннє повмирали,
А ми малими розійшлись
Та вже й не сходились ніколи.


Оксана рано осиротіла, стала покриткою, бо була занапащена москалями. Тож коли Шевченкові вдалося її зустріти під час свого перебування в Україні 1843 року, вона була вже «чужою чорнобривою», матір’ю двох дітей.
… – Чи жива
Ота Оксаночка? – питаю
У брата тихо я. – Яка?
– Ота маленька, кучерява,
Що з нами гралася колись.
Чого ж ти, брате, зажуривсь?
– Я не журюсь. Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За москалями та й пропала.
Вернулась, правда, через год,
Та що з того. З байстрям вернулась,
Острижена.
Щирі почуття до свого першого, ще дитячого кохання поет проніс через усе життя. Зокрема, Оксані було присвячено поему «Мар’яна-черниця» і кілька віршів. А історія знеславлення дівчини лягла згодом в основу «Катерини», «Наймички», «Слепой», «Капітанші».


Тепло жіночого тіла
Ядвіга Гусиковська.


Наступним захопленням поета стала польська швачка Ядвіга Гусиковська, з якою Шевченко познайомився під час свого перебування у Вільно. Саме вона навчила Тараса польської мови, шила йому сорочки, прала й прасувала одяг, по-сестринськи жаліла його. Дівчина відповідала на поетові почуття взаємністю, і саме з нею він уперше спізнав тепло жіночого тіла.
Дуня, як називав її Тарас, була йому близькою не лише на інтимному рівні, а й на духовному. Завдяки їй, дівчині, яка була не кріпачкою, а наймичкою у панському будинку, Шевченко загорівся мрією про звільнення від своїх рабських пут.
Та переїзди пана Енгельгардта знову стали на заваді щастю молодого поета. 1831 року Тараса забирають із собою до Петербурга. Ядвігу він більше ніколи не бачив.

Любовний трикутник
Марія Європеус. Художник Т. Шевченко. Жінка в ліжку. 1839-1840 рр.


У Петербурзі Шевченко переживає своє третє кохання. Цього разу ним стала натурниця, яку Тарас змалював під ім’ям Паші у повісті «Художник». Насправді ж її ім’я – Марія Європеус. Їй 15 років, вона племінниця господарки, у якої Шевченко разом зі своїм другом Іваном Сошенком винаймав квартиру, і вона теж закохалася у поета. Але про все по порядку.
1838 року Тарас Шевченко, як і мріяв, звільнився від кріпацтва. Він вступив до Петербурзької Академії мистецтв, де став одним із улюблених учнів Карла Брюллова, завів безліч знайомств із найвідомішими людьми свого часу. Колишній панський козачок одягався у модний англійський фрак, єнотову шубу, мав годинника на коштовному ланцюжку і тростинку. Він став бажаним гостем на вечірках у найкращих салонах Петербурга. Він – блискучий поет і художник. Хіба ж у такого не закохаєшся?
1839 року студент Шевченко малює портрет молодої напівоголеної натурниці з великими очима і розпущеним волоссям. На цій акварелі Тарас уперше і востаннє підписується «Чевченко». Певно, що Маша, яка була німкенею, не могла вимовити його слов’янського прізвища чисто, змінювала літеру «ш» на «ч». Саме на догоду їй художник і підписав портрет так, як Марія називала автора. Згодом вона сама бігала до нього на побачення в Академію мистецтв.
Цікавим нюансом у цій любовній пригоді був любовний трикутник. Виявляється, що Сошенко – близький друг поета – теж був закоханий у Машу. І навіть більше: він збирався з нею одружитися. Шевченкові, як скажуть моралісти, варто було б поступитися у цій ситуації, адже Сошенко теж доклав чималих зусиль, щоб викупити поета з кріпацтва, тож великою мірою Шевченко завдячував йому своїм перебуванням на волі. Але ж хіба любов не сліпа? Коли Тарас закохувався, то якісь моральні перестороги відходили у нього на другий план. Тому ця любов на деякий час стала на заваді чоловічій дружбі. Згодом же митці помирилися: Шевченко попросив у свого друга вибачення.
Марія ж почала все більше позувати різним художникам, але занадто цим захопилася, тому сімейне життя у неї не склалося.

«Якби зустрілися ми знову…»
Ганна Закревська. Художник Т. Шевченко. Портрет Ганни Закревської. 1843 р.


З 1843 року поет перебуває в Україні. І саме в цей період (період «трьох літ» – 1843–1847 рр.) він переживає чи не найбільше своє кохання. До цього Шевченко, певно, й не думав про шлюб. А після, через усвідомлення його неможливості із коханою, виростає у поета бажання мати власну родину, затишний дім, дружину, діток. «Ганна вродлива», як називав її Шевченко, була заміжньою. Тому щастя поетові з нею не судилося.
Портрет Ганни Закревської, яка й стала тим великим коханням поета, виділяється з-поміж усіх інших його живописних творінь надзвичайно трагічними, живими очима. Вони лише на перший погляд здаються чорними. Насправді ж у них передано справжній колір – навколо великих зіниць сяє глибока синява.
«Г.З.» – це присвята Ганні Закревській, котрій Тарас Шевченко написав поезію «Якби зустрілися ми знову…»:
.
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: «Снилося дурній».
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
Але зустрітися з Ганною йому більше не довелося. У 35-річному віці вона померла, а поет тим часом відбував свою десятирічну солдатчину.

«Енергійна дівиця зрілих років»
Варвара Рєпніна.
Художник Г. І. Псел. 1839 р.

Під час все того ж перебування в Україні, з 1943 року, Тарасові довелося бути й об’єктом чужих пристрастей. За ним упадала стара діва, 35-річна княжна Варвара Рєпніна. У сімействі Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського (князя, генерала, старшого брата декабриста С. Волконського і батька Варвари), у родинному маєтку в Яготині Тарас проживав протягом року.
Досить вичерпно описує Варвару Рєпніну П. Селецький: «Княжна, Варвара Миколаївна, енергійна дівиця зрілих років, худа, тоненька, з великими, живими, виразними очима… Добра, дотепна, мила і люб’язна, вона була провидінням бідних і нещасних, роздавала, що в неї було, всім, хто звертався до неї за допомогою і порадою».
Рєпніна страшенно закохалася у молодшого від неї на кілька років поета. «Шевченко здався мені простим і невибагливим. Він відразу став у нас своєю людиною…», – писала вона згодом у листі до Шарля Ейланда. Коли одного вечора Тарас Григорович пропонує родині послухати його поему «Слепая», Варвара не тямиться від радості: «Моє обличчя було все мокре від сліз і це було щастям… Яка м’яка, захоплююча манера читати! Це була захоплююча музика…».
.
У листах княжна Варвара зізнається: «Я розмовляла з ним ще кілька разів, і щораз більше виявлявся мій потяг до нього; він відповідав мені деколи теплим почуттям, але пристрасним – ніколи.
Нарешті настав день і час його від’їзду. Я зі сльозами кинулася йому на шию, перехрестила чоло й він вибіг із кімнати. Капніст переконаний, що я кохаю його й що я втратила голову. Я ж дуже прив’язана до нього й не перечу, що коли б я бачила з його боку кохання, я може б відповіла йому пристрастю».
Справді, Тарас не відповідав Рєпніній взаємністю. Княжна набридала йому своїми повчаннями, адже хотіла зробити з нього велику людину не лише у мистецтві, а й у повсякденному житті. Вона мріяла стати його духовною наставницею, музою, джерелом його натхнення, але все вийшло навпаки: Шевченко опирався цим повчанням і ще більше віддалявся від Варвари.
Крім того, княжна страшенно ревнувала його до Ганни Закревської.
Та все ж Рєпніна допомагала поетові у його творчих починаннях, надсилала йому гроші і книги під час заслання, постійно з ним листувалася і виявляла до нього якнайкращі дружні почуття.
Секрет успіху Тараса у жінок таївся не в зовнішній красі. Його обличчя не відрізнялося особливою привабливістю, зросту він був середнього, не надто атлетичної статури. Але варто було Шевченкові лише почати говорити, як жінки відразу ж оберталися в його бік. Привертали увагу його непересічний розум, глибокі очі, щира усмішка.
Варвара Миколаївна так і не вийшла заміж. Коли Шевченко 1958 року знову з нею зустрівся, вона, як зазначав у своєму «Щоденнику» поет, «щасливо змінилася, потовстішала і ніби помолодшала. Вона ударилася в святенництво, чого я раніше не помічав».

«Манірна провінціалка»
Агата Ускова. Художник Т. Г. Шевченко. Портрет А. О. Ускової. 1853-1854 р.
Взимку 1854-1855 рр. у Новопетрівську фортецю, у якій Шевченко відбував покарання, приїхав новий комендант Іраклій Усков з дружиною і дітьми. Як відомо, «мати молодая з своїм дитяточком малим» була найбільшою святістю для поета. Тарас Григорович палко полюбив дітей коменданта, а згодом і їхню матір – Агату Ускову. Увечері, поклавши дітей спати, вони разом гуляли в саду. Довгий час Агата здавалася йому найвищою досконалістю.
Але хтось почав пускати брудні плітки, тому їхні зустрічі припинилися. Після розлуки з нею Шевченко почав прозрівати і побачив Ускову такою, якою вона була насправді, – звичайною манірною провінційною дамою з міщанськими інтересами.
Саме вона стала прототипом для Агафії в «Матросе, или Прогулке с удовольствием и не без морали» та Агафії Омелянівни в «Художнике».

«Є товар, а я купець»
Катерина Піунова.
Художник І. Журавльов. 1872 р.

Після заслання поет опиняється у Нижньому Новгороді. Тут його пристрасті знову спалахують, і дехто з дослідників його біографії говорить, що у цей час Шевченко захоплюється навіть «публічними дівчатами». Це не надто й дивно, зважаючи на те, що перед цим йому на долю випало десятирічне випробування муштрою і різноманітними царськими заборонами.
.
Але то були миттєві захоплення. Натомість ще одним великим коханням поета тоді стала актриса Катерина Піунова. З допомогою Тараса Григоровича вона знайомиться з М. Щепкіним, який пропонує їй роль Тетяни у п’єсі «Москаль-чарівник». 1958 року Тарас Шевченко запропонував їй одружитися. Ось як про це писала сама дівчина: «Коли всі зібрались, Тарас Григорович звернувся до моєї матері і мого батька з такими словами (дослівно пам’ятаю все, як сказав він): – Слухайте-но, батьку і матко (він часто так називав мого батька і матір), і ти, Катрусю, прислухай. Ви давно мене знаєте, бачите: ось я, який є, – такий і буду. У вас, батько і матко, є товар, а я купець – віддайте мені Катрусю!»
Шевченкові не відмовили прямо. Його просто перестали запрошувати, та й сама Катерина почала його уникати. Причиною негативного рішення був чималий вік поета (44 роки проти 16-річної обранки), а також те, що він не був справжнім аристократом. Тож уже наступного року Катерина вийшла за іншого, до речі, теж значно старшого за неї актора Максиміліана Шмідтгофа.

«…і в ярочку догнав Марію…»
Марія Максимович.
Художник Т. Шевченко. 1859 р.

Найбільшою таємницею для нас і досі залишаються стосунки Тараса Шевченка із дружиною Михайла Максимовича Марією Василівною. Із нею він познайомився 1858 року в Москві. На той час Марії було ледь за 20 років, а її чоловікові – 54. Дітей, незважаючи на п’ятирічний шлюб, вони не мали. Після першої зустрічі з Марією Шевченко напише у «Щоденнику»: «Заїхали до Максимовича… Хазяйки його не застали удома… Незабаром явилася і вона, і похмура обитель ученого просвітліла. Яке миле, прекрасне створіння. Але що в ній найчарівніше – це чистий, безпосередній тип моєї землячки. Вона пограла для нас на фортепіано декілька наших пісень.
Так чисто, безманерно, як жодна велика артистка грати не уміє. І де він, старий антикварій, викопав таке свіже і чисте добро? І сумно і завидно…»
Марія також симпатизувала Шевченкові, деякий час вони листувалися.
Після нетривалої розлуки поет знову бачиться з Марією, тоді ж він пише однойменну поему. Дехто з дослідників помічає досить неоднозначні аналогії між перебуванням у гостях у Максимовичів та подіями твору (до старого теслі і його служниці приїздить гість-апостол):

Марія встала та й пішла
З глеком по воду до криниці.
І гость за нею, і в ярочку
Догнав Марію…
Тарас Григорович також малює портрет Марії Василівни, який свідчить про глибоку симпатію автора до своєї натурниці.
Як уже зазначалося, у подружжя Максимовичів довгий час не було дітей, але за дивним збігом обставин через дев’ять місяців після перебування у них Шевченка у Марії народився син Олексій. Згодом у родині почалися суперечки, бо дитина була вже надто схожою на Тараса Григоровича.
Але ні довести, ні спростувати цю інформацію, мабуть, уже ніколи не вдасться.

Старий і лисий
Через деякий час, повернувшись до Петербурга, Шевченко просить свого троюрідного брата Варфоломія Шевченка, аби той допоміг йому оженитися, адже це тоді було найбільшою мрією поета:

Ні. Треба одружитись.
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині…
У листі до Варфоломія Тарас прохає: «Спитай, братець, Харитину, може, вона піде за мене?» Харитина Довгополенко, про яку згадує Шевченко, була 18-річною наймичкою у родині Варфоломія.
«Що це ви видумали?.. за такого старого і лисого!» – саме такою була відповідь дівчини на запитання Варфоломія. Шевченко справді на той час був більше ніж удвічі старший за дівчину і вже не надто приємної зовнішності (далося взнаки заслання), тому й отримав рішучу відмову.
Але Варфоломій, щоб не надто образити брата, написав йому, що його наймичка зовсім зіпсувалася, стала зухвалою і грубою. А сама Харитина тим часом щасливо вийшла заміж за молодого парубка.

«Хоча б на чортовій сестрі»
Ликера Полусмакова.
Художник Т. Шевченко. 1860 р.

Після цього Шевченка спіткало ще одне, цього разу останнє у його житті кохання – Ликерія Полусмакова, з якою Тарас Григорович зустрівся 1860 року. Влітку поет часто бачився з нею, робив їй подарунки і навіть справив весільний одяг для одруження.
Про це кохання відомого митця знав увесь Петербург. І всі його від нього відмовляли, адже вважали, що ця дівчина йому не підходить не лише за віком (вона, знову-таки, була набагато молодшою за Шевченка), а й за рівнем духовного розвитку.
Ось як про неї відгукується Наталка Полтавка, племінниця дружини П. Куліша: «З самого початку Ликера здавалася дівчиною лінивою, неохайною та легковажною. Прокидалась вона зранку пізніше матері, нічого вдома не робила… Ходить вона завжди невмита, з брудною шиєю та нерозчісаним волоссям, проте була вельми кокетлива й любила похизуватися своєю стрункою фігурою, для чого носила шнурівку під вишитою сорочкою й заводила інтриги з сусідськими лакеями, носила їм у кишенях смажену дичину на гостинець. Ликері тоді було років двадцять, проте гарною її не можна було назвати – звичайна дівчина українського типу: середнього зросту, круглолиця, трішки у ластовинні, кароока, вуста пишні, вишневі, волосся темно-русяве. Тільки фігура її, тонка у стані й пишна у плечах, була дуже гарна, і Ликера добре про це знала… Одягалась вона завжди по-українськи. Як для звичайної дівчини, вона була дуже хитра та розумна».
Певно, поет справді був ладен оженитися «хоча б на чортовій сестрі». Він уже стільки вистраждав через свої невдалі спроби влаштувати сімейний затишок, що не помічав явних недоліків дівчини. У поезіях він возвеличує її, називає святою її душу:
Моя ти любо! Усміхнись
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені.
Ликера розмовляла рідною поетові українською мовою. Можливо, це стало однією із причин захоплення дівчиною, адже знайти щось рідне у чужому краю, який так набрид Шевченкові, – багато коштує. Так поет змальовував своє омріяне щастя з нею:
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насажу.
Посиджу я і похожу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати,
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І [в] малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.
Шевченко винайняв для коханої квартиру, оплатив послуги репетитора з письма, засипав її подарунками і компліментами. Він готувався до весілля.
Але сталося непередбачуване. Одного разу поет повернувся додому раніше і застав Ликеру в обіймах іншого. Через таку неприємну несподіванку Шевченко оскаженів. Він трощив посуд, лаявся і вигнав дівчину.
Після цього випадку майже місяць він прохворів. І пробачив. Він надсилав Ликері листи з проханням повернутися, але дівчина лише глузувала з нього. Вона розповіла слузі, який приносив записки від Тараса, що погодилася на заміжжя лише заради грошей.
Через деякий час Ликера вийшла за перукаря Яковлева. Спочатку у їхніх стосунках було все добре, але потім чоловік страшенно запив, ревнував її до Шевченка, спалив їхній будинок. Пізніше він помер, а Ликера залишилася зовсім сама.
Тільки тоді вона усвідомила, як глибоко помилялася. 1904 року вона поїхала на могилу Тараса Шевченка і звідтоді проводила там дуже багато часу. Вона доглядала за місцем поховання, весь час молилася
.Ликера Полусмакова. Фото 1870-х рр.


Ликерія навіть хотіла, щоб її поховали біля підніжжя Тарасової могили. Але її заповіт залишився невиконаним. Спочила вона на околиці Канева.
Тож Тарас Григорович усе життя мріяв про сімейний затишок, але так і залишився одинаком. Його серце належало багатьом жінкам, але так і не знайшло єдиної втіхи.
Певно, ми не маємо морального права схвалювати чи осуджувати особисте життя поета. У великих людей і пристрасті великі.
Наталія БУТЕНКО
 
Єдине кохання Котляревського



Важко знайти в Україні людину, яка хоча б за шкільною програмою не вивчала знамениту «Енеїду» Івана Котляревського. Про «Наталку Полтавку» годі й казати. Для жителів нашого краю цей сценічний персонаж, створений за образом головної героїні безсмертного твору, особливо дорогий. Адже спектаклем «Наталка Полтавка» у постановці Марка Кропивницького у залі Громадських зборів Єлисаветграда розпочалася тріумфальна хода Україною і усією Російською імперією та далеким і близьким зарубіжжям українська театральна трупа.  

Першою роль Наталки виконала яскрава зірка української сцени геніальна Марія Заньковецька. Не випадково оригінальну скульптуру сценічної Наталки встановлено на Театральній площі поряд з театром, який носить ім’я свого творця Марка Кропивницького. Новомиргород має пишатися тим, що Котляревський певну частину свого життя провів у цьому місті, тут ним написано окремі частини «Енеїди», а також оригінальний твір «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку Олексію Борисовичу Куракіну». А ще у Новомиргороді відбулася подія з ланцюга особливої долі, пов’язаної з інтимним життям письменника.
За ті карі очі…
Кілька років Іван Котляревський навчався у Духовній семінарії. Потім ще довгенько працював у ній канцеляристом. Нарешті хлопець усвідомив, що духовне життя – не його покликання. Залишивши семінарію, він перебрався у Золотоношу й найнявся домашнім учителем до багатого місцевого землевласника. Той виділив Котляревському невеличку затишну кімнатку з меблями. У той час, як учитель займався вихованням панських дітей, молода покоївка, надзвичайно вродлива чорноока дівчина-кріпачка Марія, прибирала його житло. Частенько траплялося так, що учитель повертався додому раніше і заставав дівчину у себе. Він потроху почав учити її грамоти, невдовзі розумна покоївка навчилася читати. Будучи цікавою від природи, Марія інколи за відсутності Івана заглядала у шухляди письмового стола учителя. Одного разу відважилася взяти маленький аркушик паперу, списаний дрібним почерком. Прочитала написаний на ньому вірш і пізнала у тексті… себе.
Післ
я цього молодята зустрічалися все частіше, між ними спалахнуло палке кохання. Іван з Марією вирішили поєднати свої долі. Юнак звернувся за благословінням до господаря. Але той швидко розчарував Івана. Він повідомив, що Марійка повинна стати дружиною якогось військового вдівця, вже відбулися заручини і поміщик пообіцяв офіцерові відпустити свою кріпачку на волю. Знаючи круту вдачу і честолюбство сільських кріпосників, Іван не став нічого з’ясовувати, без зайвих розмов і з болем у серці залишив дівчину. Напередодні її весілля передав через служницю Марійці лист, у якому повідомив причини свого неочікуваного від’їзду. До нього додав золоту каблучку з написом «На пам’ять від кадета Котляревського». Цим визначенням, певне, Іван натякнув на прийняте ним рішення податися на військову службу.
Дуель закоханих сердець
Дослідники життя і творчості Івана Котляревського сходяться на тому, що саме нещасне кохання привело автора «Енеїди» до війська. Від 1796 року Іван вже числиться у Сіверському карабінерному полку російської армії, сформованому з українських козацьких сотень на Слобожанщині. Окремі підрозділи полку дислокувався у Новомиргороді, його казарми виструнчилися рядами на берегах мальовничого озера Лонго, що відділялося від Великої Висі широкою мальовничою долиною. Ще кілька рот полку розміщувалися у Новоархангельську. Прапорщику Івану Котляревському, як прикомандированому до штабу полку, доводилося частенько бувати у роз’їздах, чути розмови різних людей. Від когось дізнався, що із панського  маєтку в Золотоноші якийсь гульвіса-поручик викрав красуню-кріпачку. Виявилося, що той баламут служив у Сіверському полку разом з Котляревським. Іван, розшукавши поручика, впізнав його. Ще у часи учителювання Котляревського у поміщика гульвіса часто приїздив до Золотоноші і брехливими обіцянками обплутав мозок поміщикові Марії і той вирішив видати за нього сироту-служницю.
Та дівчина дуже любила свого Йвана, сподівалася на його повернення. Коли ж стало зрозуміло, що господар затіяв чорну справу, вона у відчаї спробувала накласти на себе руки. Тільки випадок врятував життя закоханої дівчини. Горда і закохана Марія втекла від пана у Чорногірський монастир і все подальше життя прожила черницею.

Іван, довідавшись про гірку долю коханої, вирішив розправитися з її кривдником: він викликав поручика на дуель. Результат став невтішним для поручика: його постріл був невдалим, а Котляревський не промахнувся і тяжко поранив суперника. За участь у дуелі прапорщика негайно доставили до командира полку Дотішампа. Іван і друзі чекали найгіршого. Але сталося неймовірне: замість очікуваного суворого покарання прапорщика  Котляревського підвищили у званні і він став поручиком. До того ж, командир полку взяв його до себе ад’ютантом. Причиною такої благодушності генерала вважають те, що він дуже любив літературу, надто поезію. На той час всі, хто хоч трохи знався на українській мові, запоєм читали «Енеїду». Дотішамп не був виключенням, він, як й інші читачі, чекав продовження поеми, над якою увесь вільний від служби час працював автор.
Багнетом, мов пером…
Котляревського тримали в армії, звичайно ж не ради літературної творчості. На першому плані була військова служба. Тим більше, розпочиналася чергова російсько- турецька війна, Сіверському карабінерному полкові визначалася у ній особлива роль – він виводився на напрям головного удару російської армії до укріпленого турками Ізмаїла. Обстановка була складною, оскільки турецькі війська могли підтримати буджацькі татари, володіння яких були розташовані у районі Аккермана і Хаджибея. Штабс-капітану Івану Котляревському доручили надзвичайної ваги ризиковану дипломатичну місію –  піти у володіння буджаків і умовити їх дотримуватися нейтралітету, схиливши до мирного приєднання їхньої частини Причорномор’я до Росії.
Із цим завданням дипломат Котляревський справився блискуче, за що був удостоєний ордена святої Ганни. Він також брав участь у штурмі Ізмаїла, де проявив хоробрість, також відзначену нагородою. Внаслідок поранення у грудні 1806 року корпусний ад’ютант Котляревський подав у відставку, востаннє відвідав Новомиргород, деякий час жив у сусідньому Златополі у двоюрідної сестри Ганни Скоробогач.
Одинокий я, нежонатий я…
Будинок Котляревського у Полтаві. Малюнок Тараса Шевченка
Вийшовши у відставку, Котляревський назавжди поселився у рідній Полтаві – це місто він любив більше всіх на світі. За останні 28 років життя Іван Петрович залишав Полтаву вкрай рідко та й то за службової потреби. Він спорудив собі невеликий будинок над Ворсклою, церкву біля нього. У будинку письменника ніколи не було господині, якщо не вважати економку Мотрону, на яку він переписав садибу. Його серце так і лишилося зайняте однією-єдиною жінкою – Марійкою з Золотоноші. Як згадували сучасники, багато панянок задивлялося на Івана у молодості, та він був байдужим до усіх, до кінця життя так і не одружився.
Можливо, причиною самотності автора «Енеїди» та «Наталки Полтавки» була ще одна жінка. У архіві декабриста Сергія Волконського знайдено загадковий рядок: «Котляревського від каторги врятувала жінка, яка його любить». Відомо, з якою жорстокістю цар Микола І розправлявся із своїми політичними противниками, у тому числі з декабристами. Щоб врятувати приреченого від каторги, треба було мати дуже вагомий авторитет імператора. Саме такою була Варвара Репніна – дружина генерал-губернатора Миколи Рєпніна, одного з найвідданіших служителів престолу.
Варвара Репніна

Родина Рєпніних 17 років прожила у Полтаві. Варвара була онукою останнього гетьмана України Кирила Розумовського, яскрава і сильна особистість. Вона відважилася у 1807 році пройти через палаючу Європу, щоб звільнити з полону чоловіка. Сам Наполеон Бонапарт захоплювався вчинком героїчної українки. Рєпніни тісно спілкувалися з Котляревським, генерал подарував письменнику свій портрет, Варвара замовила автору «Енеїди» переклад творів французьких авторів – це чтиво у ті часи було надзвичайно популярним у сентиментальних, нудьгуючих жінок поміщицького середовища.  Між Котляревським і Варварою, схоже, не було любовних зв’язків. Їх єднало почуття поваги і довіри. Вона врятувала Котляревського від каторги, він віддано працював над її незвичайним завданням. Три томи по 500 сторінок письменник перекладав 15 років, закінчивши роботу за чотири місяці до смерті. Це була надзвичайно виснажлива, нервова праця.
Цікаво, що через п’ять років у родині Рєпніних довгий час гостював молодий художник Тарас Шевченко, він запрошений був для малювання портретів генерала та членів його сім’ї. Тарас близько зійшовся з дочкою Рєпніних, теж Варварою. Вона щиро покохала поета, він не відповів їй взаємністю, але дружні зв’язки підтримував. Тарас присвятив дівчині кілька своїх творів, зокрема російськомовну поему «Тризна». Варвара Рєпніна була однією з небагатьох осіб, хто писав листи Шевченкові на заслання у солдатчину. Однак після повернення з неволі Тарас стосунки з подругою припинив, зустрівшись лише одного разу у Москві.

Юрій Матівос
 
Матеріал читаємо нижче або за цим посиланням




«Слово про похід Ігорів» – скорочений переказ, аналіз, характеристика персонажів
http://vk.com/share.php?url=http%3A%2F%2F200baliv.org.ua%2Fslovo-pro-pohid-ihoriv-skorochenyj-perekaz-analiz-harakterystyka-personazhiv%2F
Невідомий автор розповідає про реальну історичну подію: похід новгород-сіверського князя на половців 1185 р.
АВТОР ТЕКСТУ: викладач української мови Дмитро Заєць
1. Докладний переказ змісту поеми
Курсивом виділено прямі цитати з твору

1) Заспів 
На початку поеми сказано, що мова буде йти «по билицях нашого часу, а не за вимислом Бояна». (Боян –  невідомий дружинний співець XI ст.) «Боян бо віщій, якщо хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами…» Згадував він у своїх піснях «давніх часів усобиці», прославляв старого Ярослава [Мудрого], хороброго Мстислава [брата Ярослава]. Співець накладав пальці на живі струни гусел і вони «князям славу рокотали». Ця розповідь «від [часів] старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю… навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую».
Поема розповідає про події, пов’язані з невдалим походом весною [ 1185 p.]новгород—сіверського князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира та племінника Святослава Ольговича проти войовничих степових кочовиків—половців.

2) Ігор рушає в похід; загрозливі віщування 
Ігор підготував військо до виступу проти ворога. Його бажання — відстояти рідну землю від набігу кочовиків, «списа переломити кінець поля Половецького», «напитися води шоломом з Дону» (тобто перемогти), здобути особисту славу. 
Князя підтримує брат Всеволод. Він промовив: «Один брат [у мене], один світ світлий — ти, Ігорю! Обидва ми Святославичі! Сідлай, брате, свої бистрії коні, а мої вже готові, осідлані під Курськом, попереду. А мої ті куряни — воїни вправні: під трубами сповиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сайдаки отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю — слави». 
Виступ у похід руських воїнів проти половців збігався із затемненням сонця. Ігор Святославич звернувся до свого війська: «Браття і дружино! Лучче ж убитим бути, аніж полоненим бути. Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні та на Дін синій поглянем…»    Половці небитими дорогами побігли до Дону великого, бо Ігор сюди військо веде. Злісний крик птахів, звірине виття створюють напружену атмосферу, якесь недобре передчуття. 

3) Перша битва з половцями
 «Довго ніч меркне. Зоря—світ запалала. Мла поля покрила. Щебіт солов’їв заснув, говір галок пробудивсь. Русичі великії поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю — слави». Зранку у п’ятницю русичі розбили «погані полки половецькі». Дорогі оксамити, шовкові тканини, золото, красиві дівчата — все було у ворога захоплено.«Покривалами, і опанчами, і кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях,— і всякими узороччями половецькими». 

4) Друга битва з половцями; поразка Ігорового війська 
«Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії тучі з моря ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам поломитись, отут шаблями пощербитись об шоломи половецькії, на ріці на Каялі, біля Дону великого! О Руськая земле, уже за горою єси! («чотири сонця» – маються на увазі чотири князі, які брали участь у поході: Ігор, Всеволод, Святослав Ольгович, Володимир).
Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря [Азовського ] стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля покривають. Стяги говорять: половці ідуть від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки обступили». 
Ігорові полки щосили відбивались щитами від ворога. Проявив героїзм у запеклій війні Всеволод. «Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом посвічуючи, там і лежать погані голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії тобою, яр—туре Всеволоде! Він завдав ці рани, дороге браття, забудьши почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї і обичаї».
Зранку до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи… Чорна земля була засіяна мертвими та пораненими воїнами, залита кров’ю. Під час битви кочове плем’я ковуї, яке допомагало Ігореві, не витримало ворожого натиску і кинулося тікати. Ігор безуспішно намагався завернути їх на поле бою.
Билися вони день, билися другий. На третій день під полудень упали стяги Ігорові (тобто Ігор зазнав поразки). Жаль було князю і свого брата Всеволода, з яким довелось розлучитись, бо вони потрапили в полон до різних ханів.
Навіть природа сумувала за полеглими русичами: «Никне трава жалощами», дерева спустили свої віти.

5) Тужіння за Ігоровим військом 
Невеселі часи настали. Загинуло військо Ігоря. Ігорового хороброго полку — не воскресити! Заплакали жони руські за своїми коханими, примовляючи: «Уже нам своїх милих лад ні мислю помислити, ні думою здумати, ні очима оглядіти, а злота і срібла того не мало загубити». 
Горе розлилося по Руській землі, втратили веселість міста. Через князівські чвари ворогам відкрита дорога до пограбування. Князі «самі на себе крамолу кували, а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю, брали данину — по білці з [кожного] двора». 
Два хоробрих Святославичі, Ігор і Всеволод, ненавмисно підтримали розбрат свого батька Святослава з іншими князями. Вони не виступили на ворога з усіма разом, а поодинці не так легко одержати перемогу.

6) Сон і золоте слово Святослава 
У Києві князь Святослав (батько Ігоря та Всеволода) бачить незрозумілий, смутний сон. Неначе вдягали його у чорне вбрання на тисовому ліжку, наливали синє вино, з горем змішане, сипали з порожніх сайдаків половецьких великі перли на лоно…    Бояри пояснили Святославу його сон. Це були два соколи, які злетіли від отчого престолу шукати собі слави. Але соколам крильця підсікли половецькі шаблі погані, самих опутали і закували «у пута залізні». На третій день Ігорової битви «два сонця затемнились, обидва багряні стовпи погасились і з ними молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою огорнулись, і в морі потонули» «…На річці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо». 
Тоді великий Святослав сказав «золоте слово» (повчальна промова), зі сльозами змішане: «О мої сини, Ігоре і Всеволоде! Рано ви почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Ви без честі одоліли[ половців у першій сутичці], без честі, бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сідині?» 
Святослав навів приклад про сокола, який ніколи не залишає своє гніздо незахищеним, коли летить бити ворога.    Звертається Святослав до волинських князів Інгвара та Всеволода Ярославичів; Романа, Святослава і Всеволода Мстиславичів із закликом виступити разом проти ворога. «Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!»  Пам’ятає Святослав і старого Володимира [Мономаха], який все своє життя мріяв про єдність Русі. Тільки нащадки його чомусь живуть у незгоді, розбрат князів і привів військо Ігоря до поразки.
 
7) Плач Ярославни, втеча Ігоря
На Дунаї чути голос Ярославни, дружини князя Ігоря. Вона плаче— причитає не тільки за своїм чоловіком, але і за всіма воїнами, звертаючись з проханням про допомогу до Дніпра-Славутича, до вітру, до сонця.  Рано плаче вона в Путивлі на стіні, примовляючи: «О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти?.. Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?» Просить допомоги Ярославна у Дніпра—Славутича: «Прилелій, господине, мою ладу [чоловіка] мені, щоб я не слала йому сліз на море рано». Ярославна плаче в Путивлі, примовляючи: «Світлеє і трисвітлеє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло [ти] гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сайдаки стягло?»
Ніби у відповідь на прохання Ярославни Бог вказав шлях Ігорю до втечі з полону «із землі Половецької на землю Руськую». Половчанин Овлур допоміг йому втекти… «Загула земля [під копитами], зашуміла трава, вежі половецькі сколихнулися. А Ігор князь поскочив горностаєм в комишні і білим гоголем на воду. Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав до лугу Дінця, і полетів соколом під млою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, на обід і на вечерю». 


 Повернення Ігоря; величання 
В погоню за Ігорем кинулись половецькі хани Гзак і Кончак. Якщо Ігорю допомагали навіть птахи під час втечі, то половцям ставало все на заваді.
Гзак запропонував Кончаку вбити Володимира, сина Ігоря, який залишився у полоні. На це Кончак відповів незгодою: «Коли сокіл [Ігор]до гнізда летить — то ми сокільця [Володимира] опутаємо красною дівицею». Так і зробив Кончак через деякий час. Він оженив молодого полоненого зі своєю дочкою. Половецького хана тішило, що він має такого цінного заручника. Невздовзі Володимиру все-таки вдалося повернутися додому.
Ігоря з великою радістю зустріли на рідній землі. «Сонце світиться на небесах — Ігор князь в Руській землі». Дівчата співають на Дунаї, в’ються голоси [їх] через море до Києва. Землі раді, городи веселі. «Слава Ігорю Святославичу, буй—туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу! Здоров’я князям і дружині, що борються за християн проти поганих полків».

2. Аналіз твору

Жанр
У «Слово про похід Ігорів» присутні елементи двох жанрів: прози й поезії (тому це – ліро-епічний твір). Перші видавці визначили його як героїчну пісню, сучасники – як поему. Сучасні вчені відзначають, що тут наявні яскраво виражені епічні елементи, сильний ліричний струмінь, ритмізована мова, своєрідна композиція, що дає підставу вважати цей оригінальний високохудожній твір героїчною поемою.
Автор
Автор поеми невідомий. Думки вчених розійшлися: одні вважають, що твір написаний кимось із тогочасної феодальної верхівки (може, самим Ігорем чи його сином Володимиром), інші – незнатною людиною, вихідцем з Чернігово – Сіверщини, одним із учасників походу, який повернувся на батьківщину. За іншою версією, твір написано не раніше кінця XVIII ст. і є майстерною стилізацією під давньоруські часи.
Тема твору
Зображення невдалого походу князя Ігоря проти половців 1185 р. (у вузькому розумінні); історична доля Руської землі, її минуле, сучасне й майбутнє (у широкому розумінні).
Ідея твору: 
Заклик до єднання, любові до рідної землі.
«Слово про похід Ігорів» – не тільки найвидатніша пам’ятка давньоруської літератури, але й зразок героїчного епосу народу. Невідомий автор закликає берегти й любити Русь-Україну, примножувати її багатства.
Характерні риси «Слова…» (спільні для всіх усних і писемних творів героїчного епосу):
-проводиться тема захисту рідної землі від народу-агресора;
-історичне тло створюється у протистоянні ворогу;
-у центрі боротьби стоїть держава;
-епічні герої орієнтуються на верховного правителя, який уособлює народну єдність;
-з повагою мовиться про родоначальників;
-герої проявляють небачену сміливість і в бій за рідну землю йдуть, як на свято.
Історична основа
Невідомий автор розповідає про реальну історичну подію: похід новгород-сіверського князя на половців 1185 р. Міжусобні змагання князів Київської Русі за землю призвели до жахливої руїни: пограбування міст, спалення сіл, захоплення полонених, убивства родичів. Ситуацією скористалися половці, які з 1061 р. нападали на східнослов’янські землі. Керуючись головним завданням (захист Руської землі), у 1183 р. великий князь київський Святослав з допомогою ще кількох князів переміг половців. Князь Ігор також вирішує завоювати половців: перший похід – вдалий, другий (через 2 роки, у 1185 р.) – закінчився поразкою у битві на р. Каялі.
Композиція
1. Вступ (пісня Бояна) – роздуми автора над манерою описування подій.
2. Основа частина (кілька оповідань):
– виступ Ігорової дружини;
– похід;
– битви з половцями;
– сон і «золоте слово» Святослава;
-«плач Ярославни»;
– втеча Ігоря з полону;
3. Закінчення (величання Ігоря, князів і дружини).
 
3. Характеристика основних персонажів

Князь Ігор Святославич. Новгород-сіверський князь Ігор із перших рядків поеми постає перед нами як патріот: він мужньо боронить рідну землю від найзапеклішого ворога — половців. Своїм найсвятішим обов’язком Ігор вважає захист батьківщини. Він готовий віддати життя за її свободу: «Сповнившись ратного духу, він навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую». Князь Ігор — вірний син Руської землі.
Ігор — безстрашний і рішучий воїн. Ці його риси найповніше розкриваються перед початком походу на половців. Він не зважає на віщування природи, а прагне досягти своєї мети. У бою Ігор поводиться як мужній і хоробрий воїн. Моральною і фізичною силою князів Ігоря і Всеволода захоплюються і сам автор, і київський князь Святослав, який говорить: «Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в смілості загартовані».
Благородство штовхає Ігоря на допомогу Всеволоду, адже князь розуміє, як потрібні в бою взаємодопомога і взаємовиручка: «Ігор полки завертає, жаль бо йому милого брата Всеволода».
Потрапивши у полон, він не втрачає надії повернутись на батьківщину, навіть подумки долає перешкоди:
«Ігор спить, Ігор не спить,
Ігор мислю поля мірить од великого
Дону до малого Дінця».
Але поряд із позитивними рисами Ігор має і вади. Честолюбство і нерозсудливість стали причиною поразки. Адже він виступив у похід сам, не порадившись ні з ким, навіть із київським князем. Самовпевненість і нехтування попередженням природи дорого обійшлися руському війську, про що у творі говориться так: «Ігоря хороброго полку — не воскресити!» Отже, прославляючи мужність і патріотизм князя Ігоря, автор засуджує його легковажність, честолюбство, підкреслюючи, що тільки спільними зусиллями русичів можна подолати ворога.
 
Князь Всеволод Святославич (брат Ігоря). Всеволод основними рисами характеру нагадує свого брата князя Ігоря. Він є хоробрим, відважним воїном. У битві з половцями зображений як билинний богатир – “буй-тур”. У вирі бою князь забуває про почесті, багатство, золотий батьківський престол у Чернігові, про ласку та пестощі своєї дружини, прекрасної красуні Глібівни. Отже, Всеволод є уособленням бойової відваги й сили.
 
Князь Святослав (батько Ігоря та Всеволода) Він замальовується як глава всієї Руської держави, який турбується про загальноруські інтереси. Це не тільки мудрий державний діяч і організатор ефективного захисту Вітчизни, й талановитий воєначальник, який в 1184 році зумів об’єднати руські сили і розгромити половецьке військо. Слава про цю перемогу вийшла далеко за межі Русі. Автор «Слова…» всіляко ідеалізує Святослава, оточує його ореолом слави. Високо підносячи Святослава Київського, перетворюючи його на шанованого патрона всіх руських князів, поет змальовує його як основного виразника загальноруської єдності, як втілення ідеї необхідності спільних дій проти половців. Ця патріотична ідея знайшла найсильніший вияв у «золотому слові» Святослава.Дорікаючи Ігореві і Всеволодові за їх необдуманий вчинок, Святослав сумує з приводу їх поразки, яка завдала багато горя усій Руській землі, скаржиться на те, що князі не хочуть допомагати йому у великій справі захисту рідної землі.
 
Ярославна (дружина Ігоря, справжнє історичне ім’я – Єфросинія, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла). Ярославна – юна дружина Ігоря, яка, вирядивши в небезпечний похід чоловіка,  з тривогою чекає звістки від нього. Дізнавшись про поразку Ігорового війська, Ярославна тужить за полеглими, оплакуючи не тільки полонення Ігоря, а й загибель його воїнів. Поразка і полон Ігоря, криваві рани на його тілі — це не лише її особисте горе, це горе всього руського народу, яке пекучим болем відгукується в її душі.  Ярославна, сумуючи, плаче, мов чайка, вона, якби змогла, полетіла би пташкою до любого чоловіка, щоб, знаходячись поруч з ним, полегшити його страждання. Тоді б вона, омочивши рукав у Каялі, витерла б «кривавії рани на дужому тілі князя». У відчаї княгиня звертається до сил природи: вітру, Дніпра-Славутича і світлого сонця. Плачучи у Путивлі, Ярославна докоряє вітрові:
 «Чому мечеш ти хановськії стріли
На своїх легесеньких крильцях
На моєї лади воїв?» 

Звертаючись до великого Дніпра-Славутича, Ярославна благає його, заступника руських воїнів, принести на хвилях князя, щоб вона не посилала своїх сліз на море. Звертаючись до сонця, Ярославна і йому, плачучи, докоряє, що воно своїм гарячим промінням немилосердно посилювало спрагу руських воїнів, які три дні билися у безводному степу.
Ярославна так невимовно страждає, так пристрасно благає сили природи про допомогу, що, здається, вони почули її і відгукнулися:
 «Ігореві князю Бог путь явить
Із землі Половецької
На землю Руськую
К отчому золотому столу». 

Поетичний образ Ігорової дружини Ярославни є одним з найпривабливіших жіночих образів світової літератури, а в східнослов’янській є першим за часом створення досконалим художнім образом жінки. Образ Ярославни приваблює людяністю, задушевністю і разом з тим патріотизмом, вражає внутрішньою красою, красою вірності.
АВТОР ТЕКСТУ: викладач української мови Дмитро Заєць.
____________________________________________
А наостанок – оригінальна інтерпретація твору учасника чи учасниці ЗНО попередніх років.smile:)
Весело, але з помилками! Знайдіть їх на зображенні і запишіть у коментарях.
 
Оригінальна інтерпретація твору учасника чи учасниці ЗНО попередніх років smile:)
 
Ще раз про ФРАНКА

Матеріал читаємо нижче або за цим посиланням

МАЛОВІДОМИЙ ФРАНКО

Письменник і вчений володів надзвичайними екстрасенсорними здібностями, був першим українським професійним політиком, а також тримав удома справжній зоопарк.


Про те, хто такий Іван Франко, нагадувати не варто. Постать українського генія, який володів 14-ма мовами і займався десятком різних видів творчої діяльності, повинна бути прикладом щоденного наслідування для кожного. Творча спадщина Франка вражає, а його працездатності дивуються найбільші трудоголіки сучасності. 27 серпня виповнюється рівно 160 років від дня народження

Каменяра. "Погляд" вирішив іще раз зазирнути в біографію поета і розповісти про кілька маловідомих фактів. У цьому допомагав дослідник-франкознавець, кандидат філологічних наук, доцент факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка Богдан Тихолоз. 

 
wikipedia.org
Маленький мольфарЯк стверджує Богдан Тихолоз, Іван Франко – це унікальний людський документ, якому немає аналогів не тільки в українській культурі, а й у світовій. Ця його унікальність бере початки ще з дитинства.
 
wikipedia.org
 
Малого Франка мама, як відомо, називала Мироном. Існувало вірування, що довгоочікувані діти часто ставали жертвами злих духів. І щоб уберегти своє чадо від цього, його треба називати не на ім’я, яке дали при хрещенні, а домашнім, поганським ім’ям. Ось чому для рідних Івась був малим Мироном. І ось цей малий Мирон володів надзвичайними, як тепер би сказали, екстрасенсорними здібностями.

У селі його називали "лісова душа", адже малий Франко дуже часто блукав у лісі, розмовляв із деревами, пташками. Один із цікавих епізодів цього надзвичайного дитинства, коли малий Мирон дуже тісно спілкувався зі світом духів, Іван Франко навів в автобіографічному оповіданні "Під оборогом", у якому хлопчик – такий собі маленький мольфар – відвів від села грозову хмару.

Дослідники погоджуються, що цей епізод, швидше за все, таки мав місце у дитинстві Франка. Але, як зізнається Богдан Тихолоз, найдивовижнішим у цьому є не те, що малий Мирон був такою собі химерною, навіть трохи дивною дитиною, а те, що він замість того, щоб стати сільським ворожбитом чи чарівником, став одним із провідних європейських інтелектуалів. Франко у цифрахІван Франко прожив неповних 60 років земного життя, з них понад 40 років віддав активній творчій діяльності. У практичному підсумку ці 40 років – це 6 000 творів. Це означає, що кожних два дні з-під пера письменника виходив новий твір, який міг бути віршем чи новелою, або й повістю, романом чи монографією. За час активної творчої діяльності Франка в нього вийшло 220 окремих видань, це означає, що кожного року Франко видавав 5-6 книжок. Серед сучасних письменників таких титанів немає, а колосальна працездатність Франка просто вражає. 
 
wikipedia.org
Перший фаховий літераторІван Франко став першим українським письменником, який почав заробляти на життя пером. До нього наші літератори здебільшого у літературу бавилися. А якщо й працювали серйозно, то вижити з цього не могли. І, незважаючи на те, що всі звикли вважати Франка бідним-бідним письменником, що мало місце в його біографії, він заробляв доволі непогано.

Вартує подивитися на Франкову садибу, яка колись була на околиці Львова, а тепер розташована в одному з найбільш елітних районів міста біля Стрийського парку. Не всі українські письменники можуть дозволити собі сьогодні такий особняк навіть у кредит, причому Франко, виплачуючи банку позику, ще й утримував жінку і чотирьох дітей. Саме завдяки літературній та журналістській діяльності Франко умів давати раду собі і своїй великій родині.Забув про весілля через віршШлюб Ольги Хоружинської та Івана Франка став, як казали гості на весіллі, символом єднання Галичини і Наддніпрянщини. Молодята вінчалися далекого 1886 року в Києві. Проте щастю закоханих мало не завадив… вірш. Коли вся весільна процесія вже була готова до церемонії: зібралися дружки, бояри, гості, молода вже одягла фату, нареченого все не було. Кинулися шукати молодого. Франка знайшли в кабінеті батька нареченої. Іван забув про власне весілля, бо знайшов якусь стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша. Бібліоманія, якою страждав Франко, мало не поставила під загрозу шлюб письменника. 
 
wikipedia.org
Діти і твариниДіти Франка, троє синів – Андрій, Петро і Тарас, а також дочка Ганна, були дуже збитошні. Вони завжди голосно бавилися, постійно вигадували якісь нові каверзи. Наприклад, поливали перехожих водою з балкона або гатили цвяхи в дошки. До цього всього гармидеру додайте справжній зоопарк, який панував в оселі Франків.

Іван Якович працював, а в оселі товклося восьмеро дітей. Десь з-під дивана вилазила черепаха, хатою ходив бузько зі зламаним крилом, а долівкою плигали жаби, яких хлопчаки спіймали для того, щоб нагодувати бузька. А в кутках іще й морські свинки хрумали капусту. І в цьому всьому Франко, тримаючи дітей на руках, навіть якось умудрявся писати свої геніальні твори.

Сам письменник дуже любив тварин. У підвалі свого особняка на вул. Понінського Франко тримав кроликів, але найбільше любив собак, яких у нього було кілька. Франкові собаки манерами не вирізнялися і любили гавкати тоді, коли їм заманеться.

Відомий сусід Франка, Михайло Грушевський, неодноразово скаржився письменнику на його невихованих домашніх улюбленців, які не давали ночами поважному професору ані спати, ані працювати. Часто, як згадує донька поета, їхня оселя нагадувала "звірячу клініку" з покаліченими тваринами, яких Франки підбирали на вулиці і лікували вдома. Петро Франко – летун УГАВарто також згадати, що Франків син Петро, як відомо, був одним із засновників "Пласту", а також одним із перших, хто долучився до руху Українських Січових Стрільців, згодом сотником Легіону УСС. Проте мало хто знає, що Петро Франко також був одним із засновників української військової авіації. Він очолював підрозділ летунів УГА і в цьому питанні був, можна сказати, на передовій, адже тоді авіація була найновішим досягненням прогресу.
 
wikipedia.org
 
Що важливо підкреслити, Іван Франко не лише висував і пропонував певні політичні гасла чи ідеї, якими він прислужився національно-визвольному рухові. Він віддав йому найцінніше, що в нього було, – власного сина Петра, який продовжив батьківську справу у боротьбі за Україну цілком практично – у війську.Рибалка-асВін умів працювати, він умів відпочивати. Так можна сказати і про Франка. Більше того, він і тут став першопрохідцем, адже саме його вважають засновником туристичного руху в Галичині. Іван Франко був першим професійним туристом, який не лише сам багато мандрував, а й організовував піші мандрівки Галичиною і Карпатами.

У 1884 році він організував першу українську студентську пішу мандрівку. А один із віршів, який Франко написав з цієї нагоди, став спортивним гімном Галичини. Його сини також активно займалися спортом, зокрема футболом і великим тенісом, про який тоді ще у Львові мало знали.

Але найсправжнісінькою пристрастю Івана Франка була риболовля. Тільки випадала вільна хвилина, Франко брав сіті та їхав кудись за Львів, бо, як жартував поет, у Полтві нічого доброго спіймати не можна було. Франко не любив вудок, а рибу ловив сітями чи ятерами, при чому власного виробництва. У риболовлі Франко був справжнім віртуозом, адже вмів ловити форель голими руками. Також письменник був прихильником "тихого полювання" на гриби, на яких прекрасно розумівся. Перший український політикСьогодні мало хто пам’ятає, що саме Франко був першим головою першої української політичної партії – Русько-української радикальної партії. І. Франко, очолюючи її, став першим справжнім українським політичним лідером. Не просто громадським діячем, а фаховим політиком.

Також один із маловідомих фактів Франкової політичної діяльності – підтримка феміністичного руху. Він підтримував видання першого українського жіночого альманаху "Перший вінок", який видавали Наталя Кобринська та Олена Пчілка.Політичний провидецьФранко володів також даром політичного передбачення. Він був одним із перших у цілій Європі, хто передбачив крах ідеології марксизму. Франко у своїх працях, зокрема у трактаті "Що таке поступ?", написав, що Енгельсова народна держава згодом стане справжньою народною тюрмою, як і сталося. А ще, до прикладу, жахливі картини з поеми Мойсей, як мати їсть тіло свого плоду. Багато хто з дослідників стверджує, що в такий спосіб Франко якимось внутрішнім зором передбачив Голодомор. "Я вірю в Бога, але не так, як ви усі"Поширена думка, що Франко був атеїстом. У радянські часи цю тезу підтримували і навіть спеціально для цього фальсифікували твори Франка. Насправді письменник не був атеїстом, адже виріс у побожній родині. Його батько, коваль Яків, який викував хрест на честь скасування панщини і подарував церкві коштовне Євангеліє, був одним із найбільших жертводавців Нагуєвицької церкви.

Дитинство Франка було сповнене селянської релігійності, а от потім він почав шукати свій власний шлях до Бога. Проте його вільнодумство не заважало йому досліджувати Святе Письмо, товаришувати з галицькими священиками та навіть співати при Службі Божій.

Наприкінці життя одній із своїх сучасниць Франко сказав: "Я вірю в Бога, але не так, як ви усі". Франко вірив у Бога, і багато творів свідчать про це, – стверджує Богдан Тихолоз, – але його віра була понадконфесійною. Як і Шевченко, він був глибоко віруючою людиною, проте пройшов свою тернисту дорогу до цієї віри. Як і митрополит Андрей Шептицький, з яким у письменника були приязні взаємини, Франко став Мойсеєм свого народу. 

Підготувала Галина ЧОП
 
Цікаво, оригінально!!! Обов’язково рекомендую учням.
 
Шановні колеги словесники, шановні учні!


Книга - безцінне джерело здобуття інформації. Важко знайти відповідник чи замінник, який приносить стільки ж естетичної насолоди, інтелектуального зростання, як це здатна зробити Книга.
Прекрасно розуміємо той факт, що далеко не всі учні хочуть/можуть читати повністю художні твори, які пропоновані Програмою з української мови та літератури щодо підготовки до ЗОВНІШНЬОГО НЕЗАЛЕЖНОГО ОЦІНЮВАННЯ.
      УВАГА !!! Пам'ятаємо, що СЮЖЕТ ХУДОЖНЬОГО ФІЛЬМУ може відрізнятись від СЮЖЕТУ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ !!!


      1.Фільм “Зачарована Десна” (автобіографічна повість Олександра Довженка)/
2.Фільм “Тигролови” (За однойменним романом  Івана Багряного).
3.Фільм “Україна в огні” (за твором О.Довженка “Україна в огні”).
4.Фільм-вистава “Мина Мазайло” (за комедією М.Куліша “Мина Мазайло”).
5.Фільм “Все перемагає любов” (за новелою О.Гончара “За мить щастя“) (нема за Програмою ЗНО-2017)
6.Фільм “Голос трави” (за творами Валерія Шевчука) (нема за Програмою ЗНО-2017)      
7.Фільм “Тіні забутих предків” (за повістю М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”)
      8.Фільм “Кайдашева сім’я” (за повістю Івана Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”)
      9.Фільм “Камінний хрест” (за новелою В.Стефаника “Камінний хрест”)Гарного та приємного перегляду!
      10.Фільм “Мартин Боруля” (за комедією Івана Карпенка-Карого)
      11.Фільм “Лісова пісня” (за драмою-феєрією Лесі Українки).
      12.Фільм “Хазяїн” (за п’єсою Івана Карпенка-Карого “Хазяїн)” (нема за Програмою ЗНО-2017)
      13.Фільм “Наталка Полтавка” (за п’єсою І.Котляревського “Наталка Полтавка”)
      14.Фільм “Чорна рада” (за романом П.Куліша “Чорна рада”)
      15.Фільм “Назар Стодоля” (за п’єсою Т.Шевченка “Назар Стодоля”) (нема за Програмою ЗНО-2017)
      16.Фільм “Пропала грамота” (за повістю М.Гоголя) (нема за Програмою ЗНО-2017)
      17.Фільм “Конотопська відьма” (сатирично-реалістична повість Григорія Квітки-Основ’яненка) (нема за Програмою ЗНО-2017)
      18.Фільм “Ой, не ходи Грицю та й на вечорниці” (п’єса Михайла Старицького) (нема за Програмою ЗНО-2017)
      19.Фільм “Сватання на Гончарівці” (п’єса Григорія Квітки-Основ’яненка) (нема за Програмою ЗНО-2017)
      20.Фільм “Украдене щастя” (однойменна п’єса Івана Франка) (нема за Програмою ЗНО-2017)


Гарного перегляду!

Тим, хто цікавиться і зарубіжною літературою, можна скористатись ЦИМ ГІПЕРПОСИЛАННЯМ ДЛЯ ПЕРЕГЛЯДУ ФІЛЬМІВ.
Змінено: Ігор Опольський - 05.01.2017 10:04:57
 
Григорій Сковорода: невідома філософія життя





Народився Григорій Сковорода в 1722 році в сім'ї козака Сави Сковороди та його дружини Палажки. Історики досі розходяться в думці, де жила сім'я. Одні стверджують, що вони проживали у райцентрі Чорнухи, інші - селі Харсіки Київської області. Довгий час - близько двохсот років - також не була відома точна дата народження поета. Правда розкрилася, коли дату народження знайшли в листах поета.

Говорити про те, яку спадщину залишив Сковорода, не має сенсу: будь-який школяр знає його офіційну біографію і твори. Тому ми зібрали найбільш цікаві і неймовірні факти з життя поета.


Дар передчуття
Відомі два разючі факти, які доводять, що поет умів передбачати біду. Так, у 1770 році він гостював у свого друга Іустина - начальника Китаївської пустелі в Києві. Раптом він заявив, що їде. Коли його почали розпитувати, сказав, що під час прогулянки Подолом почув трупний запах. Іустин вмовляв одного не їхати і запевняв, що ніякої небезпеки немає, але Григорій не послухав. А через два тижні у Київ прийшла чума, і місто закрили.
Крім того, Сковорода знав дату своєї смерті. 9 листопада 1794 року поет, за переказами, після обіду викопав собі могилу, потім пішов у кімнату, надів чисту білизну, підклав під голову сумку з власними пожитками і навіки заснув.
Зверхність до чинів
У своїй біографії Григорій Сковорода нікого не боявся і поважав не за чин, а за особисті досягнення. Так, одного разу, коли він йшов по дорозі біля Харкова, до нього підбіг ад'ютант екіпажу генерал-губернатора, який запросив філософа в карету.

- Передайте губернатору, що я не знайомий з ним, - відповів філософ, продовживши шлях.
Ад'ютант, зорієнтувавшись, знову підбіг до Сковороди, зазначивши, що його запрошує Євдоким Олексійович Щербинін. На що поет усміхнувся:
- Чув я про нього. Кажуть, хороша людина і гарний музика, - і пішов до карети.
Крім того, був випадок з Катериною ІІ. Одного разу вона побажала побачити відомого філософа особисто. Коли Сковорода прибув до палацу, його завели в приймальний зал. Коли зайшла цариця, всі присутні вклонилися їй. Крім Сковороди.
- Чому ти не кланяешься мені, - запитала його Катерина ІІ.
Філософ спокійно відповів:
- Не я бажав тебе бачити, а ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, коли я перед тобою удвоє зігнуся?!
Відзначився був Сковорода і в Харківському колегіумі, де викладав. Замість оцінок викладач писав: "вельми туп", "справжнє безглуздя". Розумників оцінював званнями: "досить гострий", "звєрок востроє" (тобто знання вистачає на льоту). Всього у Григорія було 12 таких градацій. Але незважаючи на це студенти обожнювали свого наставника.
Вважав за краще особисту свободу любові
Одного разу Сковорода закохався, що для нього, відомого своїм зневажливим ставленням до жінок, було справжньою трагедією. Скорившись почуттю, він навіть запропонував дівчині вийти за нього заміж. Однак в останній момент втік прямо з-під вівтаря, вибравши особисту свободу.

Кращі крилаті фрази Григорія Сковороди
Більше думай і тоді вирішуй;
З видимого пізнавай невидиме;
Недостатньо, щоб сяяло світло денного сонця, коли світло голови твоєї затьмарене;
Немає нічого небезпечнішого за підступного ворога, але немає нічого ядовитішого від удаваного друга;
Все минає, але любов після всього зостається;
Сліпі очі, коли затулені зіниці;
Як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти!
Лід на те й родиться, аби танути;
Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний;
Не все те недійсне, що незбагненно дитячого розуму;
Не розум від книг, а книги від розуму створилися.


До РЕЧІ
Жителі села, де похований відомий філософ, стверджують, що вже близько двохсот років його дух оберігає ці краї.
На місці спочинку Сковороди, як він і заповідав, ні хреста, тільки величезний камінь з написом: "Світ ловив мене, але не спіймав".


У селі Сковородинівка Золочівського району Харківської області видатний український філософ часто гостював у садибі свого учня Андрія Ковалевського. Там же, передчуваючи швидку смерть, він власноручно почав копати собі могилу, де пізніше був похований недалеко від улюбленого дуба-велетня.


Відчув чуму і втік з Києва
Навіть у спекотну погоду біля музею філософа в унікальному парку прохолодно, як і триста років тому. Причиною тому особливі дерева. Їх тут тільки два види: липи і дуби.
- Багато років поспіль на території комплексу проводився ярмарок, і кожен раз в ці дні, що не припиняючись, йшов дощ, - починає розповідь співробітник літературно-меморіального музею Сковороди Анна Ярмиш. - Старі люди казали, що дух нашого великого земляка таким чином протестує проти торгівлі на «його» території. Тоді ярмарок скасували, почавши проводити літературно-фольклорні свята. І що ви думаєте? Погода весь час ідеальна, але тільки на території музею і парку. У самому селі дощик і раніше капає. Наші гості дивуються цьому явищу. І подібних загадкових речей тут діється предостатньо.
- Відомо, що ще в XIX столітті в садибі, де тепер розташовується експозиція, жила поміщиця Кузіна, - підключається до розмови директор музею Наталя Мицай. - Так от їй уві сні був старець в білому одязі, який щось награвав на сопілці. У підсумку поміщиця так злякалася, що не витримала і наказала перенести могилу Сковороди зі своїх земель на церковні. І його прах перепоховали біля церкви. З тих пір бачення перестали турбувати жінку.
- Це не легенда, я сама неодноразово була свідком нез'ясовних явищ, - підхоплює Анна Ярмиш. - Наприклад, увечері дух явно ходить по садибі, сідає на ліжко в тій кімнаті, де помер філософ, і вона скрипить. Раз увечері я доробляли якусь роботу і раптом почула кроки за стінкою. І відразу насторожилася, подумавши: може, не закрила двері? Потім вслухалася уважніше: хтось ходив, немов у старих сандалях, трясучи древніми металевими застібками. Невідомий відвідувач зупинявся біля одного стенду, другий... Повірте, це дуже часто буває, сторожа вже навіть звикли. А в грудні, коли ми святкуємо день народження Сковороди, ще одна дивина проявляється. Обов'язково вимикається світло - хоч на годину, хоч на півгодини! Ми знаємо і заздалегідь запасаємося свічками. Правда, деякі скептики намагаються пояснити, що відбувається, кажуть, мовляв, це зимовий вітер обриває дроти.
У селі впевнені: чудеса відбуваються через те, що філософ був дуже неординарною особистістю.
- Посудіть самі. Весь життєвий шлях Сковороди як би направляла якась рука, - пояснюють співрозмовниці. - Так, коли в 1770 році він гостював у друзів в Києві, раптом попрощався і поїхав. Чому? Тому що, побувавши на Подолі, раптом вловив сильний трупний запах. Філософ покинув місто, а через два тижні в Київ прийшла чума, і місто закрили. Точно так само і з сновидіннями. Відомо, що Григорій Савич був вегетаріанцем. Просто одного разу він побачив сон, в якому люди поїдали один одного, і після того відмовився від м'яса.
Таємниця кишенькових годинників
Навіть у будній день в парку біля старовинної садиби багатолюдно. Кілька компаній шумно обговорюють, як краще почати огляд величезного (18 гектарів) меморіального комплексу. В останні роки інтерес до творчості великого українця різко зріс, і в музей влаштовують справжні паломництва. Зараз спостерігається наплив туристів з усієї країни у зв'язку з 285-річчям від дня народження філософа (відзначається 3 грудня).
- Деякі спеціально приїжджають за сотні кілометрів, щоб поглянути на унікальну скрипку, яку подарували Сковороді його багаті покровителі Травицький, - зазначають співробітники музею. - Адже філософ був відмінним музикантом, в молодості співав при імператорському дворі в хорі. Там же навчився грати на флейті, а потім і на скрипці. До речі, малюнок нашої скрипки зараз красується на 500-гривневій банкноті.
Збереглася і ще одна особиста річ Сковороди - масивні срібні годинники, зроблені в середині XVIII століття австрійськими майстрами.
- З ними окрема історія, - вказуючи на реліквію, посміхається Анна Ярмиш. - Коли годинник потрапив до нас, то він вже не йшов і мав замутнену поверхню. Фахівці вирішили привести його у пристойний вигляд, почали відтирати, як раптом випадково відкрилася намертво притиснута до цього кришка і виявилася невідомий досі дарчий напис, виведена бісерним почерком по-старослов'янськи. Її автори - покровителі Сковороди.
Неспаленний дуб
У парку недалеко від могили філософа можна побачити залишки колись величезного дванадцятиметрова дуба, який своєю тінню покривав сотку землі. У його дуплі часто усамітнювався Григорій Савич, щоб спокійно насолодитися роботою.
- Відомо, що в дуплі містився письмовий столик, стілець. І дві людини могли вільно сидіти і спілкуватися, - пояснює директор музею. - Уявляєте, яким величезним було дерево? До речі, його історія теж оточена містикою. Відомо, що дуб кілька разів підпалювали. На початку двадцятого століття в дупло забралися три пастуха, розвели вогонь, а дерево раптом загорілося, і тільки поливший сильний дощ не дав поширитися вогню. Як тут не згадати про дух філософа, охороняючий цю землю.
А в 1943 році німці знищували все підряд, коли відступали: церква, будинок. Не пощадили і дуб. Старожили стверджують, що полум'я було видно за кілька кілометрів, а дерево нагадувало гігантський палаючий факел і висвітлювало довколишні хутори. Швидше за все, того разу воно б напевно загинуло, але тут знову хлинула злива!
Уже в 1979 році дуб вперше не зазеленів, а через багато років завалився. Нам вдалося врятувати і зберегти тільки верхні частини.
ДОВІДКА

Григорій Савич Сковорода (1722-1794), український філософ, поет, педагог. Народився в селі Чорнухи Полтавської губернії. Навчався в Києво-Могилянській академії, багато подорожував по Європі. Знав десяток мов, вивчав давню і новоєвропейську філософію.
У 1759 - 1769 роки викладав у Харківському колегіумі. Велика частина його життя пройшла в мандрах. Офіційна наука вважає Сковороду першим філософом.

 
Матеріал читаємо нижче або за цим посиланням


Невідомий Сосюра:гайдамацтво і кохання


 



Ми всі вчили колись поезії Володимира Сосюри. «Так ніхто не кохав», чи його балади. І «Червону зиму» читали. Штудіювали біографію, і майже кожен знав, що найвизначніший український лірик двадцятого століття народився у Донбасі, що його творчість відзначено літературними преміями і державними нагородами. Але шкільні підручники, та й вузівські теж, не могли розповісти всього про поета. Та і за мету ніхто не ставив показати Володимира Сосюру таким, яким він був - ніжним і вразливим, Сосюру, якого доводили до самогубства, якого не друкували, за яким був найпильніший нагляд. Лише на схилі віку стали виходити одна за одною збірки поезій, він відчув себе, мабуть, живим класиком української літератури зі всіма атрибутами цього рангу. Але позаду вже було ціле життя. Бо знічев’я не народжуються слова: «Чом мене не розстріляли у ЧК тоді?!»


«І пішов я тоді до Петлюри…»  
Мало кому відомо, що шанований літературний класик Володимир Сосюра у молодості відзначався контрреволюційними заморочками. Народившись 1898 року, він фізично не встиг взяти участі у Першій світовій. Зате у громадянську відзначився за повною програмою. Не було прокомуністичних політичних сил, проти яких би він не виступав зі зброєю в руках. Власне, більшість таких фактів Сосюра і не приховував за радянської влади. Зокрема, в автобіографічній повісті "Третя рота", яка вперше була опублікована у 1988 році, він досить детально оповідає про свої пригоди.

Свою затяту антибільшовицьку і контрреволюційну кар'єру Сосюра розпочав навесні 1918 року. В той час більшовики, що панували в Україні, жорстоко розправились із прихильниками Центральної Ради. Взагалі, більшовицька політика в Україні викликала обурення не лише серед селянства, а й у місцевостях, які завжди вважались червоними. Наприклад, у шахтарському краї.

        Сосюра на момент цих подій мешкав на великій залізничній станції Дебальцево. Коли німці розпочали наступ на більшовиків у березні 1918 року, у Дебальцево виникла підпільна організація, що поставила собі за мету вибити більшовиків із краю. Сосюра був одним із перших добровольців цієї організації, що формувалась під прикриттям вільного козацтва.

         Козаки спершу швидко роззброїли місцевих червоноармійців, а потім стріляли навздогін військам Антонова-Овсієнка, що відступали з України під натиском німців.

           У період гетьманату Петра Скоропадського Сосюра потрапив до бахмацької охоронної сотні, створеній задля повернення маєтків колишнім власникам, відбиранням землі в селян відповідно домовленостей з німцями ще Центральної Ради. Саме в одному із таких з'єднань Сосюра служив, і служив дуже ревно, аж поки у жовтні 1918 року охоронні сотні розформували під тиском українських соціалістів, які вважали їхню діяльність надто жорстокою.

Цей перший військовий досвід потім зараховувався Сосюрі і в армії УНР, і в денікінській армії. До петлюрівського війська, скажімо, Володимир Сосюра вступив вже не рядовим, а бунчужним.

отаман Омелян Волох
  Подальша військова сторінка біографії майбутнього українського класика пов'язана з його службою у третьому гайдамацькому полку отамана Омеляна Волоха, що складався з переконаних націоналістів і противників більшовизму. Свого часу полк уславився штурмом повсталого "Арсеналу" у січні 1918 року і вважався за особисту гвардію Петлюри.

               За участі Сосюри протягом зими-весни 1919 року третій гайдамацький полк брав участь у кількох неприємних для історії подіях. Наприклад — безпосередня участь у боях з махновцями і подальшому розстрілі полонених. Ще одна яскрава сторінка полкової історії — ліквідація харківського підпілля 3-6 січня 1919 року. Сам поет писав, що перед тим, як повести гайдамаків на штурм повсталих заводів, їм видали по казанку спирту. Врешті-решт, ліквідація підпілля була досить кривавою. Цікаво також те, що обурювала більшовиків згодом не кількість загиблих — їх було близько сотні — а наруга гайдамаків над революційними стягами. Зібравши всі трофейні знамена, гайдамаки порозрізали їх на шмаття і поробили довгі шлики на шапки.

               Цей факт став наріжним каменем ставлення червоних до гайдамаків третього полку — воякам із червоними шликами пощади не було. Перед розстрілом полоненим зрізали скальп-оселедець, що було знаком помсти.

                                                           Спецоперації Володимира Сосюри...

       Сосюра був одним із довірених людей у третьому полку і йому доводилося неодноразово виконувати накази, що надходили безпосередньо від Волоха чи Петлюри. Одним із таких "спецзавдань" був арешт командира Запорізького корпусу полковника Болбочана.

   Петлюра не довіряв Болбочану. Крім того, у полковнику Петлюра вбачав свого конкурента, тому його ліквідація була питанням вирішеним.

        Одним із дванадцяти найвірніших гайдамаків, що прибули заарештовувати Болбочана, був і бунчужний Сосюра. Спецзагін з'явився до штабного вагону і був готовий супроводити арештанта до Києва (отримавши від Волоха таємний наказ провести ліквідацію по дорозі). Однак на допомогу полковнику кинулись вірні йому вояки і на станції ледь не сталася збройна сутичка. Врешті-решт Болбочан погодився на конвой, до якого долучилося ще дванадцятеро його вояків. Сили були урівноважені і ліквідацію провести не вдалося.


                                            Проскурівський погром...
       Безумовно, ще одна цікава сторінка історії служби Сосюри у третьому полку.
Цього разу — в іпостасі погромника в сумнозвісній проскурівській різанині 15 лютого 1919 — одному із наймасштабніших єврейських погромів часів громадянської війни.


        Слід визнати, що бунчужний Сосюра є єдиним із учасників тих подій, хто залишив свої спогади. І спогади досить відверті. У "Третій роті" поет пише, що він не брав безпосередньої участі у звірствах, проте саме із тексту випливає, що він таки був у гущі подій — разом з іншими вривався у хати, був, як мінімум, свідком описаних епізодів. Про те, що ці епізоди не авторська вигадка, свідчать і полкові документи. Зокрема, Сосюра описує, що він ходив вулицями Проскурова у супроводі гайдамаків, серед яких був вояк, котрий знав ідиш. Він говорив мешканцям які зачинились в будинках, що гайдамаки вже пішли і можна не боятися. Коли євреї відчиняли, гайдамаки вривалися до оселі.

       Взагалі, погром в Прокурові є сумною сторінкою і в єврейській, і в українській історіях, бо почався не без участі місцевого населення. Певною мірою у трагічних подіях винні й місцеві євреї, що традиційно коливалися між сіонізмом та більшовизмом. У містечку існувала єврейська самооборона, деякі члени якої за сумісництвом входили до складу червоної гвардії. І коли подільський ревком ухвалив розпочати у Проскурові збройне повстання, червоногвардійці, серед яких було чимало євреїв, роззброїли місцеву залогу і вирішили захопити вокзал. Але саме в цей час туди прибув третій гайдамацький полк. Гайдамаки зустріли повстанців кулеметами і більшість червоногвардійців втекло до бідних єврейських кварталів. Звільнений начальник залоги на запитання "Хто це зробив?" відповів: "Це були євреї-червоні". Саме тому третій полк і розпочав погром, присягнувши перед прапором нікого не грабувати і не ґвалтувати, а лише вбивати. Особливо криваві моменти цього погрому неабияк вразили поета, відбившись потім на його творчому житті.


                                                   Я гайдамака, стріляй...

    Вже під час служби у третьому полку Володимир Сосюра намагався публікуватись. Свої вірші у великій кількості віддавав до армійської газети. Але там віршів початківця майже не друкували, головний редактор і більшість складу редакції вважали себе за визначних поетів, тому молодому Сосюрі шлях був практично закритий. Проте збереглися свідчення, що окрім інших до редакції було надіслано і вірш "Гайдамака". Згодом цей твір увійде до всіх підручників як... "Комсомолець". Ця поезія, написана у 1918 році (як і тичинівський "Як упав же він з коня..."smile;), а також низка інших, — згодом були переінакшені чи переоцінені з огляду на нову ідеологію.

     Чимало символів тієї доби увійшло до доробку поета вже в радянські часи — і погони охоронної сотні, і червоний шлик, що його носив бунчужний Сосюра—все виринало на поверхню.

        Взагалі, період Проскурівського погрому був фактично останньою яскравою плямою у бойових буднях бунчужного Сосюри. Навесні 1919 року поет захворів на тиф, а після одужання був відряджений до Житомирської юнацької школи — єдиного військового навчального закладу УНР, де гайдамака мав отримати старшинський ранг і повернутися до полку вже командиром сотні. Житомирську школу вважали осередком найвідданіших українській справі вояків, її вихованці, зокрема, охороняли ставку Петлюри.

     Але перебування у ній стало останніми днями служби поета в армії УНР. Наприкінці 1919 року петлюрівська армія під тиском червоних, білих та поляків, а особливо — епідемії тифу, була у стані неминучого розкладу. Рештки житомирської школи було кинуто проти білогвардійців, і сотню, в якій був і Сосюра, однієї ночі було оточено і взято у полон. Білі дуже лояльно поставилися до полонених —офіцерів без зайвих вагань призначали на командні посади у білу армію, а вихованців школи визнано юнкерами, і саме у такій іпостасі вони теж були зараховані до Добровольчої армії.
 Щоправда, повоювати за Денікіна Сосюрі так і не вдалося — він вдруге захворів на тиф і одужав лише тоді, коли до Одеси увійшли червоні. Але до Червоної армії він не вступив, і це ще один цікавий нюанс в його біографії. Навесні 1920 року на півдні України ще зберігалося балансування між українським патріотизмом і більшовизмом. Більшовики ще загравали з патріотами, формуючи українські національні військові частини, що виступали як під червоними, так і під жовто-блакитними прапорами. Ці частини підкорялись червоному командуванню, але мали свій особливий устрій і складались переважно з колишніх петлюрівців. Такими військовими одиницями були Чорноморська бригада і кілька галицьких частин. Взагалі із вояків армії УНР більшовики сподівались створити цілу дивізію. До цієї дивізії вступив і Володимир Сосюра, знов таки бунчужним. Тут поет і прослужив до квітня 1920 року. А от перетворення його на червоного письменника відбулося таким чином.

       Петлюрівські газети поета Сосюру не друкували, а червоні — пішли йому назустріч. Цей момент, певне, і став вирішальним у подальшій долі митця, якщо, звісно, не долучати до неї любовної історії, що переймала Сосюру навесні 1920 року. А саме — досить тривалі стосунки із вродливою комісаршею, угоркою за походженням, неофіційною дружиною комісара полку, що перебував на фронті. Згодом вона й сама вирушила на передову лінію, де невдовзі і зникла.
 Сидять :В.Сосюра, Василь Блакитний, В.Поліщук, М.Йогансен. Стоять :М.Хвильовий, В.Коряк, В.Радиш. Ірчан у цей час представляє групу на Заході

       Так завершилась трансформація українського поета в радянського.
Ярослав ТИНЧЕНКО Тарас РАТУШНИЙ

Сюсюра і жінки
Немає лірики без жінок. Жінки любили поета - симпатичного, ніжного, мрійливого. І він самовіддано кидався у вир чудових почуттів. Щоб потім на весь світ заявити: «Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання».
Офіційно ж Володимир Сосюра був одружений двічі. Тільки не можна сказати, що в подружньому житті поет був зовсім щасливий.
Його перша дружина - Віра Касперівна Берзіна, учасниця бойових дій, студентка, як і він сам, у повоєнному Харкові. Їй він присвятив поему «Робфаківка». Причиною розлучення стали шовіністичні погляди дружини: «Ми з тобою зійшлися в маю, ще не знав я, що значить ідея. Ти й тоді Україну мою не любила, сміялася з неї». Від першого шлюбу в нього було двоє синів.
У двадцяті, та й потім у тридцяті роки, із жінками Володимир Сосюра мав кілька досить скандальних історій.
...Запала йому в очі ще до одруження одна студентка. Вона вразила його «мрійною і ніжною» українською красою. То була Наталя Забіла, майбутня відома українська поетеса. Побачення призначив їй поет на кладовищі - таку трохи дивну традицію мали тоді закохані. Наталя Забіла замість себе послала на кладовище чоловіків Саву Божка й Івана Кириленка (теж стануть письменниками). Тільки ті побоялися йти - думали, що у Сосюри є зброя.
…Скандал із дружиною Івана Кулика закінчився драматичніше. Вона посприяла, аби поет потрапив на Сабурову Дачу. І народився сумний жарт серед письменників: «Божевільний Сосюра пише вірші краще, ніж нормальний Кулик».
Але перебування на Сабуровій Дачі, мабуть, і врятувало поета. Він, доведений до відчаю, пише листа Сталіну. Там були такі рядки: «В 1934 году меня исключили из партии как зоологического националиста, а я не мыслю жизни без партии.
Меня доводили до мысли о самоубийстве, но я не сделал этого потому, что слишком много страдал украинский народ, чтобы его поэты стрелялись». А в кінці листа: «Ты мое единственное спасение и прибежище. Отец! Спаси меня!!!»
Сосюра з дружиною Марією Гаврилівною
Цього листа прочитала дружина - Марія Гаврилівна - й уклала до конверта довідку із психлікарні.
Тільки відповідь надійшла. А в ній рукою Сталіна: «Восстановить в партии. Лечить».
Другий шлюб теж не зовсім вдався. Дружина не розуміла поета. І в 1949 р. сім’я розпалася. Останньою краплею став її лист до тодішнього керівника письменницького відомства України, який можна назвати ще й доносом.
Усе це вилилося у сумні поетові рядки: «За девятнадцать лет, Бездумных и святых... И понял я, что мы с тобой «не сварим каши», что узкий лобик твой не для стихов моих».
Власне, серед дослідників життя Володимира Сосюри багато хто вважає, що Марія Гаврилівна була агентом МГБ і повідомляла попередницю КДБ про кожен крок і рядок поета.
Але її те не врятувало. У 1949 р. Марію Сосюру було заарештовано начебто за розголошення державної таємниці і заслано до Казахстану. Це дуже вразило поета. Сосюра не пориває із колишньою дружиною І коли через п’ять років Марія Гаврилівна повертається, вони ще раз беруть шлюб.
Микола ПАЦАК
 
Матеріал читаємо нижче або за цим посиланням

Від МАРСу до «Тигроловів»: 15 фактів про Івана Багряного

[JUSTIFY] Уявіть ситуацію: в кінці 1980-х років до СРСР приїжджають німецькі студенти. Вони знайомляться з українськими однолітками і в розмові згадують про Івана Багряного — письменника, що написав популярний у ФРН роман «Звіролови». А у відповідь отримують лише здивовані обличчя.
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] Івана Багряного українці почали вільно читати лише з 1991-го, через 28 років після його смерті. Пригодницький роман «Тигролови» потрапив до шкільної програми з української літератури. Але про письменника, що створив найпотужніші тексти про радянські трудові табори, співпрацював з ОУН і випускав українську газету в Німеччині,  досі говорять мало.
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] У 2016-му з дня народження Івана Багряного виповнилося 110 років. Ми пригадали його твори і зібрали
[CENTER]15 важливих фактів про життя письменника
.  
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] 1. Справжнє ім’я письменника — Лозов'ягін (або ж Лозов'яга) Іван Павлович. Народився він 2 жовтня 1906 року біля Охтирки Сумської області. Крім псевдоніму «Багряний», використовував й  інші — «Іван Полярний» та «Сорок сорок».
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] 2. Творчість починав з малювання. Багряний вчився в Краснопільській художньо-керамічній професійній школі за фахом «малярство та гончарна справа»,  у 1925-му працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», а в 1926-му вступив до Київського художнього інституту. До захисту диплому його не допустили через «політичну неблагонадійність».
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] 3. Був учасником літературних об’єднань «Плуг» і МАРС. До Охтирської філії спілки «Плуг» вступив у 1924-му році, був її секретарем.  Під час навчання в Київському художньому інституті перейшов до МАРСу (Майстерні революційного слова), а в 1929 році видав першу збірку поезії — «До меж заказаних».
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] 4. У віці 25 років був арештований за контрреволюційну діяльність і відбував заслання в БАМЛАГу (Байкало-амурский виправно-трудовий табір).
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] 5. Втік з заслання і два роки жив в Зеленому Клину — заселеній українцями території на Далекому Сході. Спогади про цей час перетворилися у роман «Тигролови» (спочатку мав назву «Звіролови»).
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] 6. Роман «Тигролови» Іван Багряний написав за два тижні. Переховуючись у конспіративній квартирі знайомого на Львівщині, він створив рукопис. Друкована версія була готова 16 грудня 1943 р. Один примірник Багряний відіслав у журнал «Вечірня година», а другий — на літературний конкурс, оголошений «Українським видавництвом». В конкурсі він розділив перемогу з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин».
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY]«Утікають кілометри — десятки... сотні... тисячі... Утікають назад ліси, і пустелі, і пасма гір, і безліч рік та тьмяних озер. Пролітають з грюкотом мости, семафори, тунелі, — все утікає назад. А дракон все летить і летить — у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу. Перетинає меридіани. Описує гігантську параболу десь по сорок дев'ятій паралелі, карбує її вогненним приском, гейби комета. Б'є по чорній імлі вогненним хвостом, зіходить їдучим димом та смородом і реве, реве...
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY]Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смерті, — спецешелон ОГПУ — НКВД. Він — один з багатьох таких ешелонів; женуть вони отак божевільним темпом через глуху піч і крізь ще глухіший Сибір, оповиті таємницею... Не просто таємницею, а таємницею державною оповиті вони. Обставлені багнетами, устатковані прожекторами, женуть вони десь у таємницю ж, непроглядну, як сам Сибір чи як тая сибірськая ніч».
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY]Уривок з роману «Тигролови»
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] 7. Під час Другої світової війни співпрацював з ОУН і УПА. Зв’язки з ОУН встановив, ще живучи в Охтирці. Після переїзду на Львівщину в 1943-му році він створював антифашистські листівки, малював плакати, писав сатиричні та бойові пісні.
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] 8. У 1944-му році емігрував до Німеччини. Однією з причин стали розбіжності у поглядах з керівництвом УПА. Жив у таборі для переміщених осіб у місті Новий Ульм. Там у 1946-му році він написав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР?» (перша назва — «Чому я не хочу вертатися на «родіну»?») у відповідь на примусову репатріацію біженців з СРСР.
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY]«Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY]Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас на ту «родіну». При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною».
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY]Уривок з памфлету «Чому я не хочу вертатись до СССР?»
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] 9. Заснував у Німеччині газету «Українські вісті». Іван Багряний був її головним редактором з 1946 до 1963, коли письменник пішов з життя. Навколо видання сформувалися кілька видавництв («Україна», «Прометей»), які друкували заборонену у СРСР літературу та переклади закордонних творів українською мовою.
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] 10. У 1950-му році видав у Франції роман «Сад Гетсиманський». Твір детально описує допити і використання тортур слідчими НКВС щодо в'язнів, а також згадує життя в трудових таборах. «Архіпелаг Гулаг» Солженіцина побачив світ через 23 роки.
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY]«Але апетит приходить під час їди. Після такого приголомшуючого Асланового самовикриття епопея його дивовижних блукань по найбезглуздіших контрреволюційних сферах тільки починається. Слідчий вирішив видавити з нього всю правду геть до краплі, «розоблачити ворога» до краю…
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY]Після диверсії Аслан мусить признаватися в не менш геніальному шпигунстві. Причому щиросердні Асланові признання чергуються з такою ж щиросердною розгубленістю, коли Аслан сам не знає вже, що ж він робив далі. Тоді слідчий б’є Аслана й кидає в камеру, щоб «подумав». Аслан думає при допомозі своїх веселих земляків і друзів, опанованих психозом самовикриття в ім’я рятунку смерті та одчайдушним шибеничним гумором. «Надумавши», Аслан проситься на «конвейєр» і епопея триває. Кінець її вже передбачений слідчим і начальством цієї богохранимої установи, точно заздалегідь вирішений, але мусить бути ще формальне виправдання того кінця, формальні ні підстави. Ті підстави й витискають з Аслана, зовсім не дбаючи про їх логічність, аби було хоч приблизно правдоподібно».
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY]Уривок з роману «Сад Гетсиманський»
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] 11. Був серед засновників трьох українських організацій за кордоном. Це Українська Революційна Демократична партія (УРДП), ОДУМ (Об'єднання демократичної української молоді) та
МУР (Мистецький Український Рух)
. Останній через деякий час перетворився на об'єднання українських письменників «Слово» у США.
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY] 12. Одним із перших відкрито заявив про те, що на боці нацистської Німеччини воювали українські підрозділи.Зробив він це в романі «Огненне коло». В ньому він описав битву під Бродами, у якій зійшлися радянська армія та українські підрозділи німецьких військ. Особливу увагу присвятив дивізії «Галичина».
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY]«Розбиті на сході німецькі армії котилися на захід, вони вже не могли прийти до пам'яті і відкочувалися невпинно. «Той» зі сходу виявився хитріший і сильніший, і спритніший — він післав до бою, волею й неволею, все, що мав у своєму розпорядженні, все, що тільки міг післаті на смерть. Німецькі армії не витримали іспиту до кінця, — розбиті на Волзі, вони ж не могли оговтатись і летіли на «зломання карку», відступали панічно. За ними гналися незчисленні полчища противника, а насамперед, у першій лінії, гналися нещадні й безмилосердні формації з українського люду, голодного, необмундированого й неозброєного, старого й малого, гнаного в спину автоматами та кулеметами… Але їх і не треба було підганяти: безодня гніву й злоби за заподіяну кривду «визволителями», будівниками «Нової Європи» була така велика й така пекельна, що не треба було їх підганяти. І їхнього наступу не можна було зупинити…»
[/JUSTIFY]
[JUSTIFY]Уривок з роману «Огненне коло»
[/JUSTIFY]
      [JUSTIFY]13. Був одним із небагатьох дослідників феномену «Зеленого Клину». Поселенням українців на Далекому Сході Багряний присвятив статтю «Україна на березі Тихого океану».
[/JUSTIFY]
      [JUSTIFY]14. Писав дитячі твори. Наприклад, віршовані «Казку про лелек і Павлика-мандрівника» і «Телефон».
[/JUSTIFY]
      [JUSTIFY]15. Помер у 1963 році й похований у Новому Ульмі. На надгробку вибиті рядки з поеми Багряного «Мечоносці»: «Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами».
[/JUSTIFY][/CENTER]
Змінено: Ігор Опольський - 03.10.2016 19:17:11
 
ЕКРАНІЗАЦІЇ КЛАСИЧНИХ ТВОРІВ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ


1. «Дума про Марусю Богуславку» - https://www.youtube.com/watch?v=Yvm6dtaO_DI


2. «Слово про похід Ігорів» - https://www.youtube.com/watch?v=dgRnPd24vo4


3. «Енеїда» Котляревського - https://www.youtube.com/watch?v=jatrKiErgqA


4. «Наталка Полтавка» Котляревського -https://www.youtube.com/watch?v=J0i0XnrZln0


5. «Катерина» Шевченка - https://www.youtube.com/watch?v=kZQzZwNXGMQ


6. «Чорна рада» Куліша - https://www.youtube.com/watch?v=Bo2AXywvhs0


7. «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького -https://www.youtube.com/watch?v=U_ZoCXvE5A8


8. «Мартин Боруля» Івана Карпенко-Карого -https://www.youtube.com/watch?v=rdNxd48uXqU


9. «Тіні забутих предків» Коцюбинського -https://www.youtube.com/watch?v=cREQ9j6fEXI


10. «Лісова пісня» Лесі Українки - https://www.youtube.com/watch?v=Bd5OCfnL7RA


11. «Камінний хрест» В. Стефаника - https://www.youtube.com/watch?v=hECJ3qgHZrw (нема у ЗНО 2017)


12. «Момент» В. Винниченка - https://www.youtube.com/watch?v=ixKAa5KNktw (нема у ЗНО 2017)


13. «Мина Мазайло» Миколи Куліша - https://www.youtube.com/watch?v=ohABDBnf3kE


14. «Україна в огні» Довженка - https://www.youtube.com/watch?v=wTOojCj7g2M


15. «За мить щастя» Гончара - https://www.youtube.com/watch?v=A7QwDpz3wrg (нема у ЗНО 2017)


16. «Тигролови» Івана Багряного - https://www.youtube.com/watch?v=kQ_fGYnWRp8

[img]https://external-waw1-1.xx.fbcdn.net/safe_image.php?d=AQAO8TEJY-EZAwTt&w=158&h=158&url=https%3A%2F%2Fi.ytimg.com%2Fvi%2FYvm6dtaO_DI%2Fhqdefault.jpg&cfs=1&upscale=1[/img]

www.youtube.com
 
 
Шановні колеги!

Із ВЕЛИКОЮ НАДІЄЮ та БЕЗМЕЖНИМИ СПОДІВАННЯМИ на те, що ви БУДЕТЕ з ЦИМ працювати ... розміщую такий матеріал.

Читаємо нижче або переходимо за гіперпосиланням на першоджерело.

Сім платформ для створення тестів

      Без тестів сьогодні не обходиться жоден викладач, будь то шкільний вчитель чи професор багатотисячного онлайн-курсу. Вибір варіанту з декількох – не єдина можливість: в опитування можна вставляти картинки та відео, змінювати формати завдання майже до безкінечності. Edutainme представили сім сервісів, які полегшать підготовку і проведення тестування.

      GOOGLE ФОРМИ
      Google Форми – частина офісного інструментарію Google Drive. Мабуть, це один з найшвидших і простих способів створити своє опитування або тест: пишемо завдання, вибираємо тип відповіді (вибір з кількох варіантів, написання власного) – готово! Одержаний тест можна відправити студентам електронною поштою або вбудувати на свій сайт за допомогою спеціального коду. Для прискорення роботи рекомендуємо додати плагін Flubaroo – він автоматично перевіряє відповіді учнів і ставить оцінки відповідно до заданих критеріїв. Форми абсолютно безкоштовні – для використання ресурсу потрібно лише мати акаунт Google.

      QUIZLET
      За допомогою Quizlet можна створювати тести, в яких учні будуть вибирати вірні відповіді із запропонованих, зіставляти зображення та інформацію або вписувати власні варіанти. Користуватися дуже легко – в інтерфейсі можна розібратися буквально за пару хвилин, до того ж, Quizlet підтримує російську мову і працює на Android і iOS. Quizlet безкоштовний, але буває і підписка Plus за $10 – вона дозволить завантажувати власні картинки і створювати необмежену кількість навчальних груп.

      PROPROFS
      Proprofs готує тести на будь-який смак – можна запропонувати на вибір один або кілька варіантів, попросити заповнити пропущене слово або написати розгорнуту відповідь. Сервіс дозволяє вставляти в завдання текстові документи та презентації, файли PDF, а також зображення, аудіо- та відеофайли. Завершивши роботу над тестом, можна залишити його в загальному доступі на сайті Proprofs або вбудувати на свою сторінку.
      Хоча сервіс безкоштовний, можливості Proprofs розширюються в платних тарифах. Викладачам варто звернути увагу на тарифи Basic і Professional. Перший відкриває всі основні можливості сервісу і дозволяє створювати необмежену кількість тестів за $20 в місяць; другий дозволяє об’єднувати студентів в закриті групи і обійдеться в $40. Нові користувачі можуть безкоштовно користуватися всіма можливостями Proprofs протягом 15 днів після реєстрації.

      KAHOOT!
      Kahoot! дозволяє подавати у форматі опитувань і тестів мало не весь навчальний матеріал. Щоб налагодити зворотній зв’язок з учнями, можна обіграти нові теми у формі простих запитань і відповідей, а закріпити знання за допомогою більш докладного тестування. Kahoot! розрахований на застосування у класі – викладач показує матеріал на головному екрані, а в цей час школярі відповідають на питання і обговорюють інформацію, використовуючи спеціальний клієнт для комп’ютерів або браузер на смартфонах (Android, iOS, Windows Phone). Для того щоб увійти у віртуальну класну кімнату, учні повинні ввести спеціальний код, який надішле викладач. Сервіс дозволяє дізнатися, як відповідав на запитання кожен студент, або будувати діаграми успішності всього класу. Самі ж учні можуть стежити за своїми результатами в спеціальних таблицях. Kahoot! безкоштовний і повністю доступний після реєстрації.
 
      CLASSMARKER
      У ClassMarker можна робити опитування з різними форматами відповідей – крім звичних варіантів, є навіть есе. Для початку роботи викладачеві потрібно створити віртуальний клас і розіслати запрошувальні коди учням. ClassMarker зберігає результати всіх проведених тестів, ведучи статистику успішності. Якщо у викладача є власна веб-сторінка, він може вбудовувати тестові завдання на неї.
У безкоштовному варіанті ClassMarker дозволяє створити не більше 100 тестів. 400 тестів на місяць обійдуться у $16.50, а 1000 тестів – вже $33. У сервісу є щорічні пакети для тих, хто рідко проводить онлайн-тестування. Мінімальна кількість тестів (50 на рік) буде коштувати $25 на рік, а максимум (5000 на рік) обійдеться у $1000.

      PLICKERS
      Мобільний додаток для викладачів, що допомагає влаштовувати опитування прямо у класі. Студентам видаються спеціальні бланки з варіантами відповідей (A, B, C і D) – почувши питання, вони піднімають потрібні картки, які вчитель сканує камерою смартфонуPlickers дозволяє аналізувати результати окремого студента або вивчати статистику усього класу. Додаток працює на Android і iOS, а завантажується безкоштовно.

      EASY TEST MAKER
      Найцікавіше в Easy Test Maker – можливість створювати завдання, в яких потрібно вибирати вірні і помилкові твердження. Тексти можна відформатувати для зручності читання на планшеті або завантажити у форматах .pdf або .doc, щоб провести тестування у більш традиційному форматі. Сервіс вміє перемішувати питання і варіанти відповідей, щоб учням було складніше списувати.
      Безкоштовна версія Easy Test Maker дозволяє створити 25 тестів без можливості експорту у «паперові» формати. У тарифі Plus ($44.95 на рік) доступна перевірка англомовного правопису, створення необмеженої кількості тестів і експорт в офлайн-формати. З підпискою Premium ($74.95 на рік) сервіс буде автоматично перевіряти результати, а також дозволить виставляти часовий ліміт на проходження завдань і прикріплювати до опитувань графічні файли.
Єгор Антоненков, Edutainme
Змінено: Ігор Опольський - 18.10.2016 15:01:25
 
Щиро дякуємо. Обов’язково використаємо матеріал на засіданні семінару-практикуму.
 
Шановні колеги!

      Довго думав, до якої рубрики (теми форуму) додати матеріал, вміщений нижче... І виршив, що саме до цієї. Можливо, він не зовсім стосується ЗНО, але потім буде стосуватися "іспитів" у житті, які складатимуть ваші учні...


Скористайтесь матеріалом цього повідомлення на уроках, класних годинах, виховних заходах, у звичайних бесідах...

Матеріал читаємо нижче або за цим гіперпосиланням

ЯК РЕАГУВАТИ НА ОБРАЗИ ЗІ СТОРОНИ ОТОЧУЮЧИХ. ХОРОШИЙ УРОК ВІД МУДРЕЦЯ


Ця чудова повчальна історія навчить вас і вашу дитину, як правильно реагувати і що робити у відповідь на образи і злість від оточуючих.
Один дуже старий мудрець навчав групу учнів і наставляв на шлях істинний. Він навчав їх мудрості і бойовому мистецтву. Якось раз жорстокий і невихований воїн прийшов на заняття до мудреця. Він ніколи не стримувався і часто ображав оточуючих його людей. Воїн дуже любив провокувати людей на сварки і бійки. Цього разу він вчинив, як звичайно. Спочатку викрикнув кілька образливих фраз в адресу вчителя. І застиг в очікуванні відповідної репліки. Але Мудрець-учитель просто продовжив свій урок, не звернувши жодної уваги на ці фрази. Ще раз кинув слова образи воїн. Але вчитель був незворушний і нічого не відповів, продовживши свою лекцію. Це повторювалося ще кілька разів. Боєць розлютився і вийшов із зали.

Після того, як він зник з виду, учні, які весь цей час з цікавістю спостерігали за подіями, запитали:
– Учителю, чому ви не викликали його на бій? Як ви могли терпіти його образи?
Мудрець промовив:
– Уявіть, що вам дарують подарунок, а ви не приймаєте його. Скажіть, кому він у підсумку належить?
– Тій людині, котра хотіла його подарувати, – не замислюючись відповіли учні.
– Точно так само і в цій ситуації зі злістю і образами. До тих пір, поки ви не приймете їх, вони належать тому, хто їх приніс.
Наступний матеріал читаємо нижче або за цим гіперпосиланням
ПРИТЧА ПРО ТЕ, СКІЛЬКИ ЧАСУ ВАРТО ПРИДІЛЯТИ ДІТЯМ



Після нелегкого робочого дня повернувся батько додому. Час був пізній, він змучився і втомився, але зрадів, побачивши, що п’ятирічний син чекає його на порозі будинку.
– Тату, – привітавши батька, тихо промовив малюк, – можеш відповісти? Я чекав, щоб запитати …
– Звичайно, питай! – Вигукнув батько.
– Скільки грошей ти отримуєш?
– Та хіба це твоя справа ?! Нема чого тобі про це знати!
Дитина підняла на нього сумні очі.
– Я дуже-дуже прошу тебе, скажи, скільки ти заробляєш за одну годину?
– Ну, припустимо, п’ятсот. І що далі? Тобі-то яка різниця?
– Будь ласка, тато, – дуже серйозно промовила дитина, – позич мені триста рублів.
      Батько вийшов з себе і закричав до сина:
– Ти поводиш себе огидно! Я так втомився, але змушений стояти тут і слухати твою порожню балаканину! Думаєш тільки про іграшки, чекав мене лише для того, щоб випросити грошей на всякі дурниці!
      Опустивши голову, хлопчик зник за дверима дитячої. А батько, розсерджений і засмучений, так і стояв, притулившись до стіни. «От нахаба, – думав він, – який же мій син егоїстичний. Однак … Може, і я був не в усьому правий? .. Я даремно на нього накричав, адже зазвичай дитя ніколи не просить у нас з матір’ю грошей. Значить, дитина звернулась до мене неспроста».
Він тихенько зайшов до кімнати сина і сів біля дитячого ліжка.
– Ти ще не заснув, мій хороший? – Шепнув він.
– Ні, я лежу і думаю …
– Не гнівайся на мене, синку, я сьогодні страшенно втомився, тому й нагрубив тобі. Ось, візьми гроші і, будь ласка, вибач мене.
Малюк обійняв батька за шию, його оченята радісно засвітилися.
– Тату, спасибі, велике-велике спасибі!
Хлопчик витягнув з кишені піжами кілька зім’ятих банкнот і додав до них щойно отримані купюри. Батько знову почав бурчати:
– У тебе, як виявилося, предостатньо грошей, а ти скупишся і просиш ще.
– Ні, татко, мені якраз цих трьохсот не вистачало. Ось тепер я зібрав рівно стільки, щоб купити одну, всього лише одну годину твого, тату, часу. Можна? Я дуже прошу, прийди завтра трохи раніше, щоб ми сіли вечеряти всі разом: ти, мама і я …

Наступний матеріал читаємо нижче або за цим гіперпосиланням

УРОК МЕТЕЛИКА. ПРИТЧА.



Одного разу в коконі з’явилася маленька щілина. Перехожий, який випадково проходив повз, довго стояв і спостерігав, як через цю маленьку щілину намагається вибратися метелик …
Минуло багато часу, метелик ніби залишив свої зусилля, а щілина залишалася такою ж маленькою. Здавалося, метелик зробив усе що міг, і що ні на що інше в нього не було більше сил …
Тоді перехожий вирішив допомогти метелику, він узяв складаний ножик і розрізав кокон. Метелик негайно вибрався. Але його тільце було слабким і немічним, його крила були прозорими і ледь рухалися.
Чоловік продовжував спостерігати, думаючи, що ось-ось крила метелика розправляться і зміцніють і він полетить. Але такого не сталося!
Залишок життя метелик волочив по землі своє слабке тільце, свої нерозправлені крила. Він так і не зміг полетіти…
А все тому, що чоловік, бажаючи йому допомогти, не розумів того, що зусилля для виходу через вузьку щілину кокона, необхідні метелику, щоб рідина з тіла перейшла в крила і щоб метелик зміг літати. Життя змушувало метелика з труднощами залишати цю оболонку, щоб він міг рости і розвиватися.
Іноді саме зусилля необхідні нам у житті. Якби ми могли  жити, не зустрічаючись з труднощами, ми були б обділені. Ми не змогли б бути такими сильними, як зараз. Ми ніколи не змогли б літати.

Я просив сил … А життя дало мені труднощі, щоб зробити мене сильним.
Я просив мудрості … А життя дало мені проблеми для вирішення.
Я просив багатства … А життя дало мені мозок і м’язи, щоб я міг працювати.
Я просив можливість літати … А життя дало мені перешкоди, щоб я їх долав.
Я просив любові … А життя дало мені людей, яким я міг допомагати в їх проблемах.
Я просив благ … А життя дало мені можливості.
Я нічого не отримав з того, про що просив. Але я отримав все, що мені було потрібно.

Наступний матеріал читаємо нижче або за цим гіперпосиланням

Як навчити дітей бути щасливими



Ось вона, найцінніша сімейна мудрість.

Одного разу йшов по дорозі старий мудрий чоловік, розглядав природу і милувався весняними яскравими фарбами. Тут він побачив чоловіка, який ніс на плечах неймовірно великий тягар. Було помітно, як у нього від такої тяжкості підкошуються ноги.
– Чому ти прирікаєш себе на такий тяжкий труд і страждання? – Запитав старець.
– Я страждаю для того, щоб мої онуки і діти були щасливими, – відповів бідолаха. – Мій прадід прирікав себе на тяжку працю заради діда, дід – заради батька, батько – заради мене, а я буду страждати заради щастя моїх дітей.
– А хтось у вашій родині був щасливим? – Поцікавився мудрий співрозмовник.
– Поки ще ні, але діти й онуки точно стануть щасливими! – Мрійливо промовив чоловік.
– На жаль, неписьменний не може навчити читати, а кріт ніколи не виховає орла! – Зітхнув старий мудрий чоловік. – Спершу потрібно навчитися самому бути щасливим, тільки тоді ти зможеш навчити щастю дітей. Це і буде твій найцінніший подарунок.

Інші притчі знайдете тут
Страницы: 1 2 След.
Читають тему