Повернутись до звичного вигляду


Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Educational Era

Педагогічна преса

Управління освіти та науки Рівненської ОДА

Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (РОІППО)

Освітній навігатор

Рівненська МАН

Stats

Загальний форум

Страницы: Пред. 1 2 3 След.
ЗНО: українська література. Учням. Письменники, якими їх не вивчають у школі, Тут вміщено цікаві дослідження, повідомлення про життя письменників України
 
Шановні колеги!


Біографія Т.Г. Шевченка досліджена шевченкознавцями досить детально. Ми з вами читали різні редакції та версії фактів біографії Кобзаря.

Укрліб пропонує свою - оригінальну версію. Переходимо за цим гіперпосиланням.
 
До уваги колег!

Не всі мають можливість подорожувати, але сучасні технології допомагають нам познайомитись із тим, що не є доступним на даний момент...

Пропонуємо вашій увазі, увазі учнів гіперпосилання на електронний ресурс "МУЗЕЇ ОНЛАЙН", в якому знайдете віртуальні подорожі до таких експозицій:
1. Музей Степана Бандери у Лондоні.
2. Віртуальна екскурсія Музеєм історії та культури євреїв Буковини.
3. Віртуальна екскурсія Острозьким замком
4. Віртуальна екскурсія музеєм-садибою Івана Котляревського у Полтаві
5. Віртуальна екскурсія Цитаделлю Батуринської фортеці
6. Віртуальна екскурсія Музеєм волинської ікони
7. Віртуальна екскурсія заповідником «Поле Полтавської битви»
8. Віртуальна екскурсія літературно-меморіальним музеєм Григорія Сковороди
9. Історико-археологічний музей «Прадавня Аратта - Україна» в с.Трипілля
10. Віртуальна екскурсія музеєм-садибою Івана Котляревського у Полтаві 
11. ТОЩО X


Цікавих віртуальних пізнавальних подорожей !!!
 
Матеріал читаємо нижче або за цим гіперпосиланням

      За своє життя вона встигла так багато, що це викликає щирий подив і захват. У ролі письменниці Олена Пчілка спробувала себе чи не в усіх можливих літературних жанрах – від дитячої приповідки до роману. Саме вона збагатила українську мову тепер для нас звичними, а тоді призабутими словами, які вона вирвала з небуття, дбайливо перенісши їх із народної мови в літературу. Її праці з етнографії були настільки точно виваженими та ґрунтовними, що про них читали цикли лекцій професори з Європи. Її успіхи на педагогічній ниві дали можливість народитися новому поколінню справжніх українських інтелігентів. Її роль у національно-просвітницькій боротьбі настільки ж величезна, як і недооцінена – ідеї Олени Пчілки були шкідливими й ворожими як для царського режиму, так і для більшовиків. А потім про неї просто забули, залишивши непересічну громадську діячку, полум’яного трибуна й борця в густій тіні її славетної доньки. Кожне наступне покоління приводило своїх героїв, вони потребували місця на іконостасі. Інколи Олену Пчілку ще згадують як дитячу письменницю. І – все. Справжня біографія так досі ніким і не написана. На її місці – біла пляма, уже обрамлена, вбрана рушниками, возведена в традиційний, хоч і дуже благенький, канон. Страшно подумати, як би оцінила сама Олена Пчілка таке ставлення до себе нащадків…
Національна свідомість у неї – від батьків. Це саме той випадок, що доводить справедливість приказки про яблуко та яблуню. Батько – колишній петербурзький чиновник, аристократ і багатообіцяючий літератор, прогресивно налаштований і свого часу навіть замішаний у повстанні декабристів – раптом кидає свою службу в “північній столиці”, разом зі старими революційними зв’язками полишивши там і надії на стрімку кар’єру. Одружується з донькою колишнього колезького асесора Єлизаветою Цяцькою й живе в Гадячі. Про їхню родину сусіди пліткують, що там не розбереш, де кріпак, а де господар, усі вкупі живуть. До служби місцеві дворяни Петра Драгоманова не допускають – аби чого не накоїв.
Діти – а серед них Михайло і Ольга – ростуть в атмосфері свободи й любові до всього українського. З їхнього обійстя постійно чути народних пісень, вечорами дітям розповідають казки, а на свята пускають подивитися на весілля, хрестини чи навіть похорон: “Жили ми в дуже близькім оточенні нашої дворової челяді і взагалі дрібної гадяцької людності. Можна сказати, що українська течія оточала нас могутньо: се була українська пісня, казка, все те, що створила українська народна думка і чого держався тодішній народний побут; з усим тим зливалося й наше життя… А пісень чули ми за дитячі літа стільки, що й не злічити!.. Усякі народні обрядності не минали нашого двору: колядування, посипання, запросини на весілля… Чи можна ж було нам не знати українського слова, коли воно було просто таки нашою рідною, притаманною стихією?”
Батько не дуже довіряв тодішнім учителям (і це передасться доньці), а тому навчав дітей сам.
“На весь вік зосталось у мене вражіння від того, як батько читав мені, дівчаткові, перший раз Гоголевого “Тараса Бульбу”: тато кликнув мене під яблуню й почав читати. Здається, ті яскраві малюнки чудового твору вкувалися з одного разу навіки мені в пам’яті”.
1866 року Ольга закінчує пансіон Нельговської – школу дворянських панянок. Уже там молода жінка вперто гне українську лінію. Нареченого собі знаходить, звісно ж, в українському товаристві: Петро Антонович Косач – український юрист і громадський діяч. У їхній родині також панують міцні українські настрої. “Подумайте, в хаті у них говорять хлопською мовою! Так-так, пані Косач з чоловіком і дітьми говорить по-хлопському”, “Пані Косач знову була в хлопському убранні! І хусткою пов’язалась!”, “А її діточки тільки по-хлопському говорять і одягнені у волинські свиточки…” – здебільшого так відгукуються про звичаї цієї родини гості.
Що поробиш, тодішнє дворянське життя було доволі глухим до всього українського. Село, за часів Гетьманщини чи не всуціль козацьке, поважне, письменне, під натиском Російської імперії отупіло, здичавіло, погасло. Української мови згідно з Валуєвським указом “нє било, нєт і бить нє может!” Дворянство вперто асоціює з російською мовою все високе, витончене й прекрасне, а з українською – все холопське, буденне, принизливо жалюгідне. Освіти української немає, бо, власне й “бить нє может”. Але Олену Пчілку (цей псевдонім Ольга Косач прибрала собі, щойно одружившись) не можуть, звісно ж, зупинити такі дрібниці. Її діти жодного дня не сиділи за казенною шкільною партою, натомість отримуючи освіту від батьків – Першу українську освіту, паростки якої не забарилися прорости й в інших передових родинах. Людмила Старицька-Черняхівська пише, що разом із Косачами і Лисенками вони “були першими українськими дітьми”.
Олена Пчілка намагалася дати дітям не тільки знання, а й прищепити їм уміння серйозно ставитися до будь-якої, навіть найдрібнішої роботи. Сестра Лесі Українки Ольга згадує: “День Лесиних іменин. Мати подарувала Лесі альбом на вірші, коричневий, зі сріблястими візерунками і написом “Poesie… отсю книжечку призначаю для твоїх власних писань. Розглядайся навколо, де не будеш, і пиши, я певна, що тоді в сій книжці з’явиться не мало “рoesie”. Поезія є всюди, хоч не всякий її бачить…” Проте навряд чи можна вважати стосунки Лесі з матір’ю ідеальними. Вище згадана сестра Ольга пише, що часом Олена Пчілка завдавала доньці великих прикрощів, таких, що Леся “умлівала від болю”. А проте, чи й могло бути інакше в родині, де живуть аж дві одразу великі жінки? Може, тому Леся Українка більшу частину свого життя проводила якомога далі од матері, а спілкуватися з нею воліла листовно: “…напиши мені, мамочко моя, лагідніший лист…”, “…я тобі в кожному сливе листі завдаю яку прикрість, се правда, що я не вмію листів писать…”, – такі вибачливі інтонації превалюють у листуванні матері й доньки. Пізніше Леся Українка намагалася навіть захистити молодших братиків і сестричок від материного впливу – імперативного, системного і, що там уже казати, майже всуціль успішного…
Проте Олена Пчілка не тільки виховує дітей. З легкої руки Михайла Старицького, якого вважають її літературним батьком, вона робить упевнені кроки як письменниця. У нас сьогодні заведено згадувати її переважно як авторку низки дитячих віршів та оповідань, однак літературні обрії Олени Пчілки  набагато ширші. Її перекладацька робота не тільки відкривала широким колам українства віконце в європейську літературу, до того часу знану тільки з російськомовних джерел, а ще й слугувала вагомим підґрунтям для цілої плеяди перекладачів, які пішли стежкою, що її свого часу протоптали Михайло Старицький з Оленою Пчілкою. Їхній внесок у розвиток української мови – просто неоціненний. “Мрія, темрява, сутінь” – сьогодні ці слова звичні, важко уявити українську мову без них. Дякуймо за це Олені Пчілці й Михайлові Старицькому, бо то вони вирвали їх із небуття, принесли з народного мовлення – у літературу.
Попри байдужу погорду критиків, які чогось уперто не хочуть повернутися і роздивитися як належить, дитяча проза Олени Пчілки може багато чим похвалитися. Передовсім, амбівалентність – її твори з одного боку космополітичні, адже пропагують загальнолюдські цінності з претензією на універсальність, а з іншого – виразно національні, ба навіть етнографічні, адже містять величезну кількість питомо українських топосів: народні звичаї та обряди, страви тодішньої селянської кухні, дитячі забавки, устрій та чисельність родини тощо. Педагогічні ідеали у Пчілки домінують над ідеалами художніми. Письменниця не рветься творити шедеври мистецтва, іноді зневажає стилістику та лексику, часто – техніку віршування. Але щодо канонів духовних, то тут письменниця – уперта й навіть непримиренна. Її засади педагогіки неабияк підійдуть і для виховання теперішнього покоління: честь, почуття національності, ґрунтовна освіта, мислення без жодних забобонів – хіба не сучасні європейські стандарти? Критики-сучасники Олену Пчілку здебільшого лаяли – то за те, що вона послуговувалася словами, яких вони не знали, то за простувате народництво. Авторка обурювалася: “…що за свинство поробили бичиська! Попереміняли багато слів: замість крамничка – склепик, замість постереження – обсервації, замість довгообразий – протяглий…” Пізніше Олена Пчілка писала: “Не раз з’являлася в хвилину відчаю думка: чи не кинути українське письменство? Бог із ним! Але хвилина відчаю минала і знову оживала віра в справу української літератури, оживала незнищенна любов до неї”.
Устигає Олена Пчілка й займатися науковими пошуками. З самого малечку її цікавила українська вишивка – її багатство та розмаїття. Але просто любити – для науки замало. Природна спостережливість, уміння аналізувати, систематизувати й робити висновки вкупі з титанічною пошуковою роботою 1876 року вилилися в книжку “Український орнамент”. Тогочасні вчені, як українські, так і європейські, зійшлися на тому, що це насправді наукова, глибока й ґрунтовна праця. До слова, і для сьогоднішніх учених-етнографів книга Олени Пчілки досі слугує безцінним дороговказом у їхніх пошуках.
1905 року письменниця їде до Петербурга – клопотатися про те, аби була нарешті відмінена ганебна заборона українського друку. Учені російської академії наук зробили висновок, що українська мова – є. Після того, як заборону друкувати українською відмінили, перед Оленою Пчілкою відкрилися просто величезні можливості. Майже одразу ж вона долучилася до створення часопису “Рідний край”. Її громадсько-політична робота, розгорнута на сторінках цього та інших видань, спрямовувалася здебільшого на захист українських національних інтересів. До слова, цей захист не обмежувався газетами й журналами. Коли регіональні “Просвіти” збиралися святкувати ювілей Льва Толстого, Олена Пчілка запитала: “А чому ж не Шевченка?” А одного разу на шевченківському святі вчинила й зовсім уже зухвалу річ – обгорнула бюст Кобзаря жовто-блакитним стягом. Комісар Крамаренко, який був у залі, вискочив на сцену, зірвав прапора, кинув на підлогу й почав топтати ногами. Олена Пчілка не розгубилася – вихопила прапор у нього з-під ніг, підняла над собою й крикнула в залу: “Ганьба Крамаренкові!” За нею ці слова почав скандувати весь зал.
Певний час Олена Пчілка цікавилася діяльністю Центральної Ради, навіть намагалася вплинути на її ідеологію. Однак пізніше розчарувалася й характеризувала деяких міністрів із великою часткою іронії. Урешті-решт їй довелося опинитися зі своїми поглядами сам-на-сам. Найближчі кола вважали її вузькою націоналісткою – за непримиренність, за категоричність, за однозначність, за намагання позбутися “тої московської полуди”. Узагалі, якщо вже дотримуватись хронології, якщо сповідувати історичну правду, то саме Олена Пчілка раніше за Миколу Міхновського висунула ідею про те, що “справа незалежності українців – то справа тільки українців”.
Головний ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов уважав Олену Пчілку чи не єдиним винятком серед інтелігентів, чиї “скалічені душі, замотеличені дурманом чужої думки і чужої столиці, боялися виступити за рідну націю і культуру”. Критик Сергій Єфремов відгукувався про неї так: “ … заслуга Олени Пчілки в тому, що вона категорично й рубом поставила питання, даючи на його відповідь не тільки теоретично, а й практично – своїми працями. “Лідер” неокласиків” Микола Зеров називав її однією з “найхарактерніших фігур українського життя, громадського й літературного, в довоєнну добу”. Дослідниця Оксана Забужко у своїй статті “Notre Dame d’Ukraine. Про Олену Пчілку” пише: “Олена Пчілка втілювала в собі той  маркантний для європейської  історії  XIX ст. тип   н а ц і є т в о р ц я, “ідеаліста як Бог приказав”, котрим так захоплювався був І. Франко в особі “Мойсея нового Ізраїлю” Теодора Герцля, – де їй не вдавалося скорити світ, вона завзято “творила собі новий” і порядкувала в ньому за власними правилами. У кожному разі, свою країну вона, що називається, здала нащадкам у цілком іншому вигляді, ніж прийняла…”“ця невгамовна “єресіархиня”, де б не опинялася, відразу ж енергійно заходжувалась сама творити для себе і “трибуну”…” 
Звичайно, такої постаті більшовики просто не могли оминути своєю увагою – 1919 року Олена Пчілка була заарештована. На неї чекали допити в ЧК. Літературознавець Анатоль Костенко стверджує, що застав іще живим очевидця, який бачив, як літню вже письменницю прив’язали до чекістського коня і гнали курною дорогою…
У 1924 році їй ще встигли “вибити” персональну пенсію та звання члена-кореспондента Української Академії наук. Однак початок двадцятого століття став для неї періодом суцільних утрат – смерть чоловіка, сина Михайла, доньки Лесі. Не забарилися й хвороби.
Восени 1929 року до неї в двері загрюкали. Так приходили тільки вони – співробітники ГПУ, в час, коли Україною саме котилася страшна лавина репресій. Письменниця лежала в ліжку, на той час вона вже й не вставала. Зовні спокійна, тільки рум’янець ледь видавав хвилювання. Ті шукали чогось у кімнаті. Не знайшли…
“Адєвайтєсь, пайдьом с намі!”
“Я сама не можу йти. Я тепер ходжу, тільки як мене підтримують”.
Ґебіст пішов дзвонити начальству:
“Старуха бальная і нє ходіт. Шта дєлать с арєстованнай?”
“…может аставаться…”
Померла Олена Пчілка в жовтні 1930 року. Настав час для біографії – досі толком не написаної, для критики, для загальних оцінок, для порівнянь, широких узагальнень, висновків, визначення місця в літературі й культурі. Як тут уникнути біографічного принципу? До якого вулика – літературного, наукового, педагогічного чи національного – принесла невтомна Олена Пчілка більше пилку? Адже ж головне – не це. Головне, що той пилок сприяв побудові міцних сот національного самовиховання і самопорятунку. З тих сот досі вилітають молоді бджоли.
 
До уваги освітян, випускників 11-х класів, потенціних учасників ЗНО!

Матеріал читаємо нижче або переходимо за цим гіперпосиланням.

ТОП-25 фільмів, які допоможуть засвоїти шкільну програму з української літератури

Закінчився навчальний рік, попереду літо – пора відпочинку, веселощів і розваг і… чималий список літератури для читання. Нині дуже важко нашу молодь спонукати до читання, адже стільки різних гаджетів, що на книжку й часу не вистачає. Зацікавити дитину можна фільмом.  Звісно, не всі екранізовані твори збігаються зі змістом оригіналу, але саме це може спонукати вашу дитину до прочитання книжки. Пізніше можете з нею обговорити відмінності. А ще, фільми допомагають краще уявити образ героїв і запам’ятати головну ідею твору. Пропонуємо вам добірку кінострічок за творами українських письменників, що є у шкільній програмі.
1.ФільмЗачарована Десна” (автобіографічна повість Олександра Довженка)

2.Фільм “Тигролови” (За однойменним романом  Івана Багряного)

3.Фільм “Україна в огні” (за твором О.Довженка “Україна в огні”)

4.Фільм-вистава “Мина Мазайло” (за комедією М.Куліша “Мина Мазайло”)

5.Фільм “Все перемагає любов” (за новелою О.Гончара “За мить щастя“)

6.Фільм “Голос трави” (за творами Валерія Шевчука)
7.Фільм “Тіні забутих предків” (за повістю М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”)

8.Фільм “Кайдашева сім’я” (за повістю Івана Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”)

9.Фільм “Камінний хрест” (за новелою В.Стефаника “Камінний хрест”)

10.Фільм “Мартин Боруля” (за комедією Івана Карпенка-Карого)

11.Фільм “Лісова пісня” (за драмою-феєрією Лесі Українки)

12.Фільм “Хазяїн” (за п’єсою Івана Карпенка-Карого “Хазяїн)”

13.Фільм “Наталка Полтавка” (за п’єсою І.Котляревського “Наталка Полтавка”)

14.Фільм “Чорна рада” (за романом П.Куліша “Чорна рада”)

15.Фільм “Назар Стодоля” (за п’єсою Т.Шевченка “Назар Стодоля”)

16.ФільмПропала грамота” (за повістю М.Гоголя) ТА/АБО мультфільм "Пропала грамота"

17.ФільмКонотопська відьма” (сатирично-реалістична повість Григорія Квітки-Основ’яненка)

18.ФільмОй, не ходи Грицю та й на вечорниці” (п’єса Михайла Старицького)

19.Фільм  “Сватання на Гончарівці” (п’єса Григорія Квітки-Основ’яненка)

20.ФільмУкрадене щастя” (однойменна п’єса Івана Франка)

21.Фільм “Сто тисяч” (за однойменною п’єсою Івана Карпенка-Карого)
22.Фільм “Захар Беркут” (за повістю І.Франка “Захар Беркут”)
23. Гуси-лебеді летять” (фільм, за однойменною повістю Михайла Стельмаха)

24. ФільмЗемля” (фільм за однойменною повістю Ольги Кобилянської)


26. Мультфільм "Енеїда" (І.П.Котляревський).
Юлія Осіння, Освітній портал “Педагогічна преса”
Змінено: Ігор Опольський - 18.06.2017 14:34:11
 
Група у ФБ "Відеорепетитор української мови" поширила гарний допис, матеріалами якого пропонуємо скористатись у підготовці до ЗНО"


      
 
Про літературні напрями та течії



http://www.ukrlib.com.ua/encycl/techii/index.php
Художньо-стильові напрями і течії в літературі
 
Перед тим як розбиратись із конкретними літературними напрямами, методами, стилями, спочатку слід довідатися, як тлумачаться в теорії літератури ці поняття.
Художній метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу, спосіб осягнення дійсності засобами мистецтва. В історії літератури виділяють такі художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм. Кожний художній метод (за винятком модернізму) має відповідний літературний напрям. Напрям користується певним методом, заснованим на ньому.
Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм).
Основні літературні напрями:

- бароко (XVII — XVIII ст.);
- класицизм (XVIII — початок XIX ст.);
- сентименталізм (друга половина XVIII — початок XIX ст.);
- романтизм (кінець XVIII — початок XIX ст.);
- реалізм (друга половина XIX ст.);
- модернізм (кінець XIX — XX ст.);
- імпресіонізм, символізм, неоромантизм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, дадаїзм, сюрреалізм, екзистенціалізм тощо;
- постмодернізм (з 1980-х pp.).
 
Літературні напрями можуть мати складові частини. Ці розгалуження напрямів називають течіями чи школами.
Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають:
- стиль доби; стиль напряму й течії;
- стиль письменника і стиль певного періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого елемента.
Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль — це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу.
Літературні напрями і течії:

 

Додаткова література:


1. Яременко В. Визначальні художньо-стильові напрями і течії в літературі XX ст. // Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст.: В 4 кн. — К., 2003. — Кн. 1.
2. Історія української літератури XX століття: У 2 кн. / За ред. В.Г. Дончика. — К, 1998. — Кн. 1.
3. Агеева В. Українська імпресіоністична проза. — К, 1994.
4. Гундорова Т. Проявлення Слова. Дискусія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. — К., 1997.
5. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К, 1991.
6. Українська літературна енциклопедія. — К., 1990.
 
Бароко
 
Напрям у мистецтві та літературі XVII—XVIII ст., який прийшов на зміну Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й ренесансу.
Визначальні риси бароко:
- посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів;
- мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;
- тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму;
- прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору;
- трагічна напруженість і трагічне світосприймання;
- настрої песимізму, скепсису, розчарування.
 
Українське бароко виникло у першій чверті XVII ст. і розвивалося протягом двох віків в усіх жанрах тодішньої літератури, зокрема в проповідях І. Галятовського, А. Радивиловського, в поезії Л. Барановича, І. Величковського, Г. Сковороди та інших. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня, але й світська поезія також мала різноманітні жанрові форми: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Серед найоригінальніших творів українського бароко виділяють «віршові іграшки»: акростих (коли початкові літери кожного рядка утворювали ім'я автора) і мізостих (коли потрібні слова складалися з літер, що знаходилися посередині вірша), кабалістичні вірші (числове значення слов'янської абетки давало можливість підрахувати рік написання твору), фігурні вірші (друкувались у формі серця, хреста, яйця тощо), «раки літеральні» І. Величковського — вірші, рядки яких можна читати однаково як справа наліво, так і зліва направо тощо.
 
Класицизм
 
Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст. Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ. ДЛЯ класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним; підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формування принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне», (1674).
Визначальні риси класицизму:
- раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);
- наслідування зразків античного мистецтва;
- нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);
- обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);
- у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;
- аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;
- встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).
Класицисти вважали, що призначення літератури — виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.
Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький-Носенко та ін.
Сентименталізм
Напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах, змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає класицистичний поділ жанрів на «високі» і «низькі», усі вони стають рівноправними. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань.
Визначальні риси сентименталізму:
- відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;
- позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;
- вільна побудова твору;
- підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;
- мальовничі сільські пейзажі;
- розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;
- інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.
Видатними представниками цього напряму є Ж.-Ж. Руссо (Франція), С. Річардсон (Англія), Й.-В, Гете (Німеччина.
В Україні сентименталізм найяскравіше проявився у творчості І. Котляревського («Наталка-Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов» тощо).
 
Романтизм
 
Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.
Визначальні риси романтизму:
- заперечення раціоналізму доби Просвітництва;
- ідеалізм у філософії;
- вільна побудова творів;
- апологія (захист) особистості;
- неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);
- культ почуттів;
- ліричні та ліро-епічні форми;
- захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;
- інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.
Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.
Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія».
Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.
Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (який переїздить із Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.
 
Реалізм
 
Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855), обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857).
Визначальні риси реалізму:
- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
- принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;
- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;
- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;
- вільна побудова творів;
- превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;
- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.
XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія).
Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко.
 
Модернізм
 
Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.
Визначальні риси модернізму:
- новизна та антитрадиціоналізм (хоча модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком );
- у творах затверджується перевага форми над змістом;
- заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання;
- індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача;
- психологізм, пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»;
- широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що прийшов у літературу з кіномистецтва;
- використання символу як засобу пізнання і відтворення світу;
- ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці);
- естетизм.
Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм, акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо.
Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс.
 
Декаданс
 
Напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво. Літературознавець В. Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською і якому Франко відповів своїм віршем-запереченням «Декадент») трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему, і суспільні: проблеми.
Уперше декадентами стали називати у Франції символістів, які відійшли від існуючої літературної традиції. Пов'язано це було з тим, що в 80-х pp. XIX ст. французька молодь, незадоволена опортунізмом (пристосовництвом), що запанував у Франції, демонстративно відійшла від політики і повністю віддалась науці, філософії, естетиці.
Тривалий час в Україні декадентство вживалось як синонім модернізму, а в поезії розчинилось у символізмі, який став найпотужнішою культурно-стильовою течією в період раннього модернізму.
В українській літературі модернізмі набував специфічних рис. Перші спроби «модернізувати» українську літературу роблять М. Вороний, М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи альманахи «З-над хмар і з долин» (1903), «З потоку життя» (1905), а також представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С Твердохліб, О. Луцький та ін.), «Української хати» (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, О. Олесь, М. Жуктаін).
 
Неоромантизм
(новоромантизм)
Стильова течія модернізму, що виникла в українській літературі на початку XX ст., названа Лесею Українкою «новоромантизмом». Зі «старим» романтизмом його ріднить порив до ідеального, виняткового. Відкинувши раціоцентризм, неоромантики на перше місце поставили чуттєву сферу людини, емоційно-інтуїтивне пізнання.
Визначальні риси неоромантизму:
- неоромантики змальовували переважно не масу, а яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, — часом попри безнадійну ситуацію, — зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;
- герої неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому, характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу, а не буднів;
- головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;
- зовнішні події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;
- неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів;
- відмова від типізації, натомість застосування символізму.
Неоромантизм в українській літературі започаткувала О. Кобилянська новелами та повістями «Людина», «Царівна». У цьому стилі працювали також Леся Українка, Олександр Олесь, М. Вороний та інші.
 
Імпресіонізм
 
Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін.
Визначальні риси імпресіонізму:
- зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури); - імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;
- відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності;
- часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;
- герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;
- найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.
Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін.
 
Експресіонізм
 
Напрям, назва якого походить від французького ixpressio (вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників (В. Ван Гог, Е. Мунк, П. Сезанн, П. Гоген, А. Матісс та ін.). Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література (С. Георге, Г. Тракль, Ф. Кафка, Б. Брехт та ін.), а далі й інші європейські літератури.
Визначальні риси експресіонізму:
- зацікавленість глибинними психічними процесами;
- заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;
- оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;
- суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою.
Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково — М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.
 
Символізм
 
Одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.
Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер. Він висунув теорію «системи відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв'язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця — побачити ці зв'язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. У 1880—90-х pp. у Франції з'являється ряд послідовників Бодлера — символістів. Найталановитіші його продовжувачі — П. Верлен, А. Рембо, C. Малларме. Символізм поширювався також в Італії (Г. д'Аннунціо), Бельгії (Е. Верхарн, М. Метерлінк), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М., С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов).
Визначальні риси символізму:
- войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі;
- підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);
- культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо;
- спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі».
В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку та польську літератури. Засновницею цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г. Чупринку. Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі.
 
Неокласицизм
 
Європейський неокласицизм XIX ст. поставив завданням покласти в основу творчості певні канони, витворені на основі естетизму, що мав тривалий досвід, починаючи від античності, гармонійно поєднувати чуттєву красу і культурно-мистецькі ідеали. Неокласицизм заперечував модне, злободенне, мелодраматично-сентиментальне, бунтарське, примітивно-побутове. Французький неокласик А. Шеньє висунув гасло: «На теми, що нові, античний вірш складаймо!» Це стало нормою для французьких неокласиків XIX ст., які відомі більше під назвою «парнаської школи» (Ш. Леконт де Ліль, T. де Бонвіль, Л. Дьєрке, Ф. Сюллі-Прюдом та інші).
Визначальні риси неокласицизму:
- використання античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів;
- проголошення гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми;
- оспівування земних насолод;
- прагнення наслідувати мистецтво минулих епох;
- віддання переваги історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.
До українських неокласиків традиційно відносять М. Зерова, М. Драй-Хмару, П. Филиповича, Юрія Клена (О. Бургардта), М. Рильського. Окрім того, В. Домонтовича (В. Петрова), М. Могилянського, А. Ніковського, Б. Тена, Г. Кочуру.
 
Футуризм
 
Авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: «Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости». Декларації українських футуристів були близькі до цього: «Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації... Ліквідація мистецтва є наше мистецтво... Мистецтво є пережиток минулого... Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво — «мистецтво комуністичного суспільства»!..».
Визначальні риси футуризму:
- заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);
- прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій;
- культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);
- переплетіння документального матеріалу з фантастикою;
- у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі».
Ознаки футуризму спостерігаємо в творчості М. Семенка, В. Поліщука, Я. Савченка, М. Бажана, Г. Шкурупія.
 
Неореалізм
 
Стильова течія в українській літературі початку XX ст., (її ще називають соціально-психологічним, романтичним, імпресіоністичним або лірико-психологічним реалізмом), яка розвинулася з класичного реалізму. Не сприйнявши наслідувального (міметичного) принципу «зображення життя у формах життя», неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією. Часто промовиста деталь для них значить більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет.
Визначальні риси неореалізму:
- у творах поглиблений психологізм, на який скеровується вся увага;
- неореаліст заглиблюється у внутрішній світ персонажа для самодостатнього осмислення його як людини, пізнання її ірраціональної сутності незалежно від суспільного оточення;
- внутрішні психологічні чи зовнішні соціальні суперечності у творах цього стилю виступають (переважно на підтекстовому рівні) як вияви понадчасового, метафізичного конфлікту добра і зла, світла і темряви;
- зазвичай автори не пропонують читачам простих, однозначних вирішень психологічних колізій, намагаються зрозуміти і об'єктивно подати позицію кожної зі сторін досліджуваного конфлікту.
Неореалізм виявився у творчості В. Винниченка, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, І. Сенченка, В. Домонтовича (В. Петров) та інших митців.
 
Екзистенціалізм
 
Течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930— 40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950—60-ті рр. Джерела екзистенціалізму містилися в працях данського філософа XIX ст. C. К'єркегора. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеггер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.
Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.
Визначальні риси екзистенціалізму:
- на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;
- особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;
- поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;
- вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;
- існування людини тлумачиться як драма свободи;
- найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.
Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.
В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним.
 
Постмодернізм
 
Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.).
Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Визначальні риси постмодернізму:
- культ незалежної особистості;
- потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;
- прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;
- бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;
- використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;
- зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);
- суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;
- сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;
- запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;
- як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача;
- іронічність та пародійність.
Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985).
Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.
 
І.П. Котляревський "Енеїда"
ІВАН КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

ЕНЕЇДА
ЧАСТИНА ПЕРША

1 Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятіший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П'ятами з Трої накивав.

Він, швидко поробивши човни,
На синє море поспускав,
Троянців насажавши повні,
І куди очі почухрав.
Но зла Юнона, суча дочка,
Розкудкудакалась, як квочка, —
Енея не любила — страх;
Давно уже вона хотіла,
Його щоб душка полетіла
К чортам і щоб і дух не пах.

 
До уваги вчителів-словесників, учнів!


Матеріал читаємо нижче або КРАЩЕ ПЕРЕХОДИМО ЗА ЦИМ ГІПЕРПОСИЛАННЯМ.

15 українських народних пісень, які має знати кожен із нас 

Радіо МАКСИМУМ розпочинає нову рубрику про українську музику, де ви почуєте улюблені пісні різних періодів. 

До вашої уваги перша добірка народних пісень, які має знати кожен українець. Україна здавна славиться своєю співочістю. І це не просто слова, а підтверджені факти. Так, етнографи нарахували близько 200 тисяч українських народних пісень, а це більше, ніж у всіх інших націй! Найкращі фольклорні твори передаються з покоління в покоління, залишаючись повсякчас актуальними. Їх виконують як під час застіль, так під час Революцій. До вашої уваги 15 українських народних пісень, які вже давно стали улюбленими. 

1. "Розпрягайте, хлопці, коні" ДИВИТИСЬ ВІДЕО НА КАНАЛІ YouTube https://www.youtube.com/watch?time_continue=4&v=vZKmGFzA-Is
Завантаження плеєра
Автором цієї пісні, яка вже давно стала народною, вважають Івана Негребецького з Полтавщини. “Розпрягайте, хлопці, коні” була маршем загонів Нестора Махна, тому автор отримав за свою неї 25 років заслання в Магадан. 

2. "Ой у вишневому саду" (О милий мій) ДИВИТИСЬ ВІДЕО НА КАНАЛІ YouTube  
Завантаження плеєра
Ми не знаємо, хто і коли склав цю пісню про кохання, але без “Ой у вишневому саду” й досі не обходиться жодна забава. 


Хто лише не переспівував цю народну пісню… Таїсія Повалій, Тріо “Мариневичів”, Христина Соловій, і навіть “Воплі Відоплясова”! Саме час заспівати про Галю: 
Завантаження плеєра

4. "Їхав козак за Дунай"ДИВИТИСЬ ВІДЕО НА КАНАЛІ YouTube

Автором цього романсу вважають козака Харківського полку, філософа та поета Семена Климовського. Можливо, він написав її після невдалих турецьких походів Петра I. Пісня набула популярності ще в середині XVIII століття, та з часом її привласнили російські поети та композитори, створивши купу власних варіацій. Ні російською, ні французькою “Їхав козак за Дунай” не звучить так автентично та щиро, як українською. Дуже прониклива пісня про війну та розлуку: 
Завантаження плеєра


Ще одна пісня каждого, каждого застілля! За даними істориків, вперше вона згадується у 1897 році. Тоді “Ти ж мене підманула” належала до роду “триндичок”, тобто жартівливих молодіжних пісень. Натомість зараз в народі популярна не лише її класична версія, але й кілька удосконалених. Від “копиці” до “Тьоща дай на машину”; А яка ваша улюблена версія цієї народної пісні? 
Завантаження плеєра
 

Завантаження плеєра

6. "Ой на горі та й женці жнуть" ДИВИТИСЬ ВІДЕО НА КАНАЛІ YouTube 

Козацька народна пісня, яка стала “Запорозьким маршем”. Ймовірно, ця композиція виникла ще в другій половині XVII століття. Історики вважають, що вона пов’язана із Михайлом Дорошенком або Петром Конашевичем-Сагайдачним. У всякому разі, щоразу під час прослуховування цієї пісні нас переповнює гордість і за козаків, і за всіх захисників України. 
Завантаження плеєра


Народна рекрутська пісня, у якій дівчина тужить не так через те, що мама “била її березовим прутом”, а через тяжку долю свого коханого-рекрута, тобто солдата. У XIX ст. у війську служили 25 років, тому не дивно, чому вона хоче набутися з милим якнайдовше, навіть наперекір мамі… 
Завантаження плеєра

8. "Ой на горі два дубки" ДИВИТИСЬ ВІДЕО НА КАНАЛІ YouTube 

Цю жартівливу народну пісню, як-то кажуть, навіть горобці цвірінькають. Прості слова та притаманний українцям гумор – рецепт успіху кожного хіта. 
Завантаження плеєра

9. "Чорні брови, карії очі" ДИВИТИСЬ ВІДЕО НА КАНАЛІ YouTube 

Красива пісня про кохання до чарівної українки. Не так давно історики натрапили на ймовірного автора цього народного хіта: ним виявився поет середини ХІХ ст. Костянтин Думитрашко. Попри заборону українського слова в тодішній час, він залишив нам у спадок неповторний твір. 
Завантаження плеєра


У народі побутують два варіанти цієї пісні, і обидва вони прекрасні. “Ой у гаю при Дунаю” відома, щонайменше, з 1916 року. 

Завантаження плеєра

Цікаво, що саме цю пісню виконала відома актриса українського походження Мілла Йовович, презентуючи свій дебютний альбом у 1994-му. Зацініть.
Завантаження плеєра


11. "Як служив я в пана" ДИВИТИСЬ ВІДЕО НА КАНАЛІ YouTube 

Ще один взірець українського гумору. Цю пісню намагаються виконувати всі, однак запам’ятати слова не так і просто. Нумо разом: 
А той індик, піндик, шпіндик. 
А те гуся, суся-сюся 
А те кача дрібно скаче 
А та кура-чубатура, 
Нема пір’я – одна шкура, 
По садочку ходить та й ходить,
Курчаточок водить та й водить.

Завантаження плеєра
 

12. "Ой чий то кінь стоїть" ДИВИТИСЬ ВІДЕО НА КАНАЛІ YouTube 

Автор цієї народної пісні невідомий, та вона дуже популярна не лише в Україні, а й за кордоном. Послухайте, як “Ой чий то кінь стоїть” співає Святослав Вакарчук, справді до мурашок.
Завантаження плеєра
 

13. "Зеленеє жито, зелене" ДИВИТИСЬ ВІДЕО НА КАНАЛІ YouTube 

В Україні вважається, що під цю пісню слід зустрічати гостей. “Зеленеє жито, зелене” стала широко відомою в естрадному виконанні співачки Оксани Білозір та ВІА “Ватра”.
Завантаження плеєра
 

14. "Плакуча гітара" ДИВИТИСЬ ВІДЕО НА КАНАЛІ YouTube 

Дуже прониклива та атмосферна пісня, яку виконують на весіллях. Наполегливо рекомендуємо послухати, бо зараз так уже не пишуть…
Завантаження плеєра
 

15. "Повіяв вітер степовий" ДИВИТИСЬ ВІДЕО НА КАНАЛІ YouTube 

Одна з найпоширеніших українських стрілецьких пісень. Донедавна цю пісню вважали народною, але нещодавно етнографи дізналися ймовірного автора твору. Ним виявився Іван Маркович Витвицький з Івано-Франківщини. Пісню “Повіяв вітер степовий” він присвятив своєму братові, який був січовим стрільцем і загинув у боях за незалежність України. Ця композиція також ввійшла в альбом “Наші партизани” співака Тараса Чубая, а також гуртів “Плач Єремії” та “Скрябін”. 
Завантаження плеєра


Джерело: http://prolviv.com/blog/2017/09/27/15-ukrainskykh-narodnykh-pisen-iaki-maie-znaty-kozhen-iz-nas/
© prolviv.com
Змінено: Ігор Опольський - 29.09.2017 07:49:03
 
І вчителю, і учню


Матеріал читаємо нижче або переходимо за цим гіперпосиланням на оригінальне джерело.

                     
 
До уваги учасників ЗНО-2018!


Матеріал читаємо нижче або переходимо за цим гіперпосиланням.
Підготовка до ЗНО: твори з української літератури
Перелік творів з української літератури, що є обов'язковими для текстуального вивчення учасниками зовнішнього незалежного оцінювання 2018 року. Зазначений перелік визначений чинною програмою ЗНО з української мови та літератури.
Подані у переліку твори згруповані за хронологічним принципом, починаючи від усної народної творчості та закінчуючи сучасним літературним процесом.
Твори усної народної творчості
  • «Віють вітри» (пісня Марусі Чурай)
  • «За світ встали козаченьки» (пісня Марусі Чурай)
  • «Ой Морозе, Морозенку» (історична пісня)
  • «Чи не той то хміль…» (історична пісня)
  • «Дума про Марусю Богуславку» (народна дума)
  • «Ой летіла стріла» (балада)
Твори давньої української літератури
  • «Повість минулих літ» (уривок про заснування Києва, про помсту княгині Ольги)
  • «Слово про похід Ігорів»
  • «Dе Ііbеrtatе» (Григорій Сковорода)
  • «Всякому місту - звичай і права» (Григорій Сковорода)
  • «Бджола та Шершень» (Григорій Сковорода)
  • афоризми Григорія Сковороди
Твори літератури кінця Х V ІІІ  -  початку ХХ ст .
  • «Енеїда» (Іван Котляревський)
  • «Наталка-Полтавка» (Іван Котляревський)
  • «Маруся»(Григорій Квітка-Основ’яненко)
  • «Катерина» (Тарас Шевченко)
  • «Гайдамаки» (Тарас Шевченко)
  • «Кавказ» (Тарас Шевченко)
  • «Сон (У всякого своя доля...)» (Тарас Шевченко)
  • «І мертвим, і живим, і ненарожденним…» (Тарас Шевченко)
  • «Заповіт» (Тарас Шевченко)
  • «Чорна рада» (Пантелеймон Куліш)
  • «Кайдашева сім'я» (Іван Нечуй-Левицький)
  • «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Панас Мирний)
  • «Мартин Боруля» (Іван Карпенко-Карий)
  • «Гімн» (Іван Франко)
  • «Чого являєшся мені у сні?..» (Іван Франко)
  • «Мойсей»(Іван Франко)
  • «Тіні забутих предків» (Михайло Коцюбинський)
  • «Іntermezzo» (Михайло Коцюбинський)
Твори літератури ХХ ст .
  • «Земля» (Ольга Кобилянська)
  • «Соntra spem spero!» (Леся Українка)
  • «Лісова пісня» (Леся Українка)
  • «Блакитна Панна» (Микола Вороний)
  • «Чари ночі» (Олександр Олесь)
  • «О слово рідне! Орле скутий!..» (Олександр Олесь)
  • «О, панно Інно...» (Павло Тичина)
  • «Пам’яті тридцяти» (Павло Тичина)
  • «Ви знаєте, як липа шелестить…» (Павло Тичина)
  • «Молюсь і вірю. Вітер грає...» (Максим Рильський)
  • «Київ - традиція» (Микола Зеров)
  • «Я (Романтика)» (Микола Хвильовий)
  • «Дитинство» (Юрій Яновський)
  • «Любіть Україну!» (Володимир Сосюра)
  • «Місто» (Валер'ян Підмогильний)
  • «Моя автобіографія» (Остап Вишня)
  • «Сом» (Остап Вишня)
  • «Мина Мазайло» (Микола Куліш)
  • «Різдво» (Богдан-Ігор Антонич)
  • «Україна в огні» (Олександр Довженко)
  • «Зачарована Десна» (Олександр Довженко)
  • «Пісня про рушник» (Андрій Малишко)
  • «Ти знаєш, що ти - людина...» (Василь Симоненко)
  • «Задивляюсь у твої зіниці» (Василь Симоненко)
  • «Залізний острів» (Олесь Гончар)
  • «Три зозулі з поклоном» (Григір Тютюнник)
  • «Як добре те, що смерті не боюсь я» (Василь Стус)
  • «О земле втрачена, явися...» (Василь Стус)
  • «Балада про соняшник» (Іван Драч)
  • «Страшні слова, коли вони мовчать» (Ліна Костенко)
  • «Українське альфреско» (Ліна Костенко)
  • «Маруся Чурай» (Ліна Костенко)
Твори українських письменників – емігрантів
  • «Тигролови» (Іван Багряний)
  • «Стилет чи стилос?» (Євген Маланюк)
Сучасний літературний процес
  • Учасники ЗНО мають орієнтуватися в основних тенденціях розвитку сучасної літератури та визначати найхарактерніші ознаки постмодернізму.
Ознайомитись з вимогами до рівня загальноосвітньої підготовки абітурієнтів можна, переглянувши програму зовнішнього незалежного оцінювання з української мови та літератури.
 
До уваги тих, хто готується до складання ЗНО з української літератури!


Шановні колеги, потенційні учасники ЗНО, пропонуємо вашій увазі добірку матеріалів кращих вчителів української мови та літератури. Сьогодні 

Тетяна ПАРАДОВСЬКА із Луцька, її сторінка у ФБ за цим гіперпосиланням. Матеріал читаємо нижче або переходимо за цим гіперпосиланням.

                 
 
Матеріал читаємо нижче або переходимо за цим гіперпосиланням.

ЗНОВУ про "ЕНЕЇДУ"...

“Енеїда” Івана Котляревського – твір надважливий: як в історії української літератури і мови (№1 написаний сучасною українською мовою!), так і в ЗНО. Питання про Котляревсього є завжди. Тож радимо сумлінно попрацювати над цим твором.
Читайте сам текст чи дивіться кумедний мультик, а тоді у нас можете опрацювати аналіз “Енеїди”, скорочений переказ, характеристику численних її персонажів і, щонайважливіше, цитати про героїв! Таке забувається, а на ЗНО питаються… Тож дочитайте до кінця [img]https://s.w.org/images/core/emoji/2.3/svg/1f609.svg[/img]
Автор тексту далі – Дмитро Заєць.
“Енеїда”: характеристика твору
Тема  “Енеїди” :
Змалювання життя українського суспільства кін. ХVІІІ — поч. ХІХ ст., різних верств населення (під виглядом троянців, латинян та інших народів).
Ідея “Енеїди”:
  1. висміювання українських панів і чиновників, козацьких старшин, їхнього “паразитичного” життя, обжерливості, пияцтва, нікчемних сварок;
  2. водночас – уславлення патріотизму, вірності обов’язку, мужності, товариської солідарності (Еней, троянці, Низ та Евріал).
Основна думка “Енеїди”: засобом сміху викрити і засудити негативні соціальні явища суспільства кін. ХVІІІ ст.-поч. ХІХ ст.
Жанр “Енеїди”:
  1. епічна поема — великий віршований твір, у якому розповідається про значні події і видатних осіб;
  2. травестійний (з франц. «переодягання») твір. І. Котляревський переодягає своїх героїв в український одяг, згадує про українські страви, напої, народні ігри, пісні, зображує риси життя різних соціальних верств;
  3. бурлескний твір – цей жанр вимагав, щоб про буденне говорилося піднесено, а героїчний зміст викладався вульгарно.
Котляревський “переодягнув” героїв Вергілія у козаків. Такий прийом називається “травестія”. Ілюстрація Георгія Нарбута.

Загалом, «Енеїда» — бурлескно-травестійна поема, оскільки в ній створено різкий контраст між першоджерелом («Енеїдою» давньоримського поета Вергілія), міфологічною темою й прийомами їх розкриття.
Композиція  “Енеїди”
Твір містить шість частин, які змістовно пов’язані з подорожжю Енея й тими пригодами, що трапилися з ним.
Експозиція: знайомство з Енеєм і його ватагою троянців, які нагадують козаків-запорожців, з їх завзяттям, хоробрістю, веселими звичаями і войовничим настроєм.
Зав’язка: подорож Енея з троянцями у пошуках Італії.
Кульмінація: битва Енея з Турном, в результаті якої боги також розділились на два загони.
Розв’язка: перемога Енея над Турном, бо Зевс зглянувся на героя і став на його бік: «Живе хто в світі необачно, / Тому нігде не буде смачно, / А більш, коли і совість жметь».
Сюжет “Енеїди”
У творі накладаються дві сюжетні лінії:
  1. основна — реальні мандри запорозьких козаків після зруйнування Січі;
  2. канва сюжету поеми Вергілія.
Перша сюжетна лінія домінує над другою через образну систему твору. Звідси — історично обґрунтовані висновки про характери героїв як національних типів, а конкретно — як запорозьких козаків.
Сюжет «Енеїди» майже відтворює сюжет Вергілієвої «Енеїди». Після зруйнування Трої Еней разом з уцілілими троянцями шукає Італію. Сім років злостиві боги водили їх морем. Коли троянці прибувають до Італії, їх зустрічають гостинно. Еней хоче одружитися з дочкою місцевого царя Латина Лавінією, але того ж прагне Турн, цар рутульців. Турнові допомагають цариця Амата, дружина Латина, і цар Евандор. Боги також розділились на два загони: одні — на боці Енея, інші — Турна. Однак Еней перемагає Турна в бою і стає чоловіком Лавінії.

Еней і Турн у Вергілія – серйозні хлопці
Віршовий розмір “Енеїди”
І. Котляревський уперше в Україні написав епічний твір силабо-тонічним віршем (ямбом), найбільш відповідним для української мови розміром.
«Енеїда»: історія написання

Над «Енеїдою» І. Котляревський працював близько 30 років (з перервами). Три перші частини вийшли друком у 1798 р., четверта — в 1809 р., п’ята — в 1822 р.; повністю твір завершено в 1825-1826 рр., а видано в 1842 р., після смерті письменника.

“Всю славу козацьку за словом єдиним переніс в убогу хату сироти” (Тарас Шевченко про те, як Іван Котляревський поширив українське літературне слово “в маси”)

1798 р. перше видання «Енеїди» з’явилося завдяки ініціативі конотопського поміщика Максима Пурпури. Вихід у світ «Енеїди» став епохальною подією в культурному житті України. Це була перша друкована українська книга, написана живою народною мовою, що своєю появою стверджувала початок етапу у розвитку нашої літератури.
“Енеїда”: проблематика твору

У поемі висвітлено такі проблеми:
  • соціальна нерівність;
  • патріотизм народних мас, громадський обов’язок;
  • виховання майбутнього покоління;
  • дружба і ворожість;
  • любов і ненависть;
  • людяність і моральна нікчемність.
«Енеїда» — енциклопедія життя українського народу. Легко і невимушено вплітаються у сюжет поеми описи різних аспектів життя українця. У поемі зібрано велику й цінну етнографічну, етнологічну та фольклорну інформацію. У структурі поеми описано народні вірування, звичаї, ігри, обряди, побут, кухню й одяг.
Які негативні соціальні явища викриває та засуджує автор у поемі “Енеїда”? 1. Кріпацтво
Найважливішим явищем епохи І. Котляревського було кріпацтво, але в поемі не дано розгорнутих картин кріпосницької дійсності, тільки в окремих місцях автор виступає проти неподобств цієї системи. Найгостріший, хоч і непрямий виступ знаходимо в описі пекла«Панів за те там мордували / І жарили зо всіх боків, / Що людям льготи не давали / І ставили їх за скотів».
Поміщики за тодішніми законами мали право робити з кріпаками, що хотіли: міняти, продавати, купувати. Це явище теж знайшло своє відтворення в «Енеїді»: Юнона обіцяє дати Еолові «дівку чорнобриву», тобто невільницю-кріпачку. У пеклі бачимо панів, які були «дівок охочі бить», трапляються тут також кріпаки «і панські, і казенні».
2. Хабарництво
Усе чиновне панство, яке в поемі виведено в образах богів- олімпійців, за всяку найдрібнішу послугу вимагає нагороди. Без хабара нікуди не можна поткнутися.
Сама Юнона, дружина верховного бога, не наважується без хабара просити бога вітрів Еола, щоб той зробив бурю на морі, і Еол за «подарунок» згодний на злочин — потопити в морі сотні невинних людей, які ніякого зла йому не зробили.
Харон, перевізши Енея та Сивіллу через Стікс, «взяв півалтина за труди». Еней, добре знаючи «божеські звичаї», під час бурі поспішає пообіцяти богові моря «півкопи грошей» (копа — 50 копійок), і хоч Нептун і раніше знав, що вітри не мають ніякого права на його «вотчину» — море, та лише тепер виганяє їх. Якби Еней не дав хабара, Нептун і пальцем не ворухнув би, щоб допомогти йому.
Гострий осуд І. Котляревським цього потворного явища найяскравіше проявився в тому, що хабарників-чиновників письменник поміщає в пекло. Тут бачимо суддів, які «по правді не судили та тільки грошики лупили і одбирали хабарі»; крючкодера-жмикрута, який чиєсь «діло», тобто судову справу, так «переіначив», що навіть за тогочасними законами, за якими рідко карали хабарників, він міг потрапити у Сибір; у пеклі дуже багато різних чиновників-крутіїв, бо все тодішнє чиновництво, за мізерним винятком, грабувало народ, беручи хабарі.
3. Несправедливі, загарбницькі війни
Царський уряд, прагнучи загарбати все нові й нові землі, безперервно вів війни із сусідніми державами. І. Котляревський сам брав участь у воєнних походах і бачив, скільки горя і сліз несла війна трудовому народові.
Чимало батальних епізодів зображено карикатурно. Відверте глузування над войовничістю латинських правителів бачимо в сцені воєнних приготувань. І. Котляревський відверто проявляє свої симпатії до миролюбивої політики Латина і гостро засуджує войовничі настрої Амати. Але коли під тиском дружини Латин дає згоду на війну, автор змінює своє ставлення до цього персонажа.
З неприхованим презирством зображує письменник і «причину» війни: під час полювання хорти Енея розірвали улюбленого цуцика старої Аматиної няньки, що жила самотньо в лісі. Через цього цуцика ллється кров, гинуть люди, знищуються матеріальні цінності. І. Котляревський гостро засуджує війну за інтереси панівної купки, але до війни за «общеє добро», за інтереси народу він ставиться з повагою.
Іван Котляревський “Енеїда”: скорочений переказ

Греки спалили Трою, і Еней з ватагою троянців, зробивши човни, попливли морем. Це побачила богиня Юнона (дружина Зевса), яка дуже не любила Енея,  сина Венери, і побігла до бога вітрів Еола, щоб той здійняв бурю на морі й потопив троянців. За це вона обіцяла йому “дівку чорноброву”.
Еол розпустив свої вітри та спричинив страшну бурю. Еней пообіцяв морському богові Нептунові “півкопи грошей”, щоб той утихомирив вітри. Коли випогодилось, троянці стали готувати на обід “із салом галушки”, “лемішку й куліш” і всяке інше, бо любили поїсти, випити, а потім поспати.
Венера, хвилюючись за сина, пішла до Зевса (голови богів), який “тоді  кружав сивуху і оселедцем заїдав”. Зевс сказав, що доля Енея вже вирішена: він поїде до Риму, “збудує сильне царство”, “на панщину весь світ погонить” і “всім їм буде ватажок”.
Кораблі Енея довго пливли морем і нарешті пристали до берега, де було місто Карфаген. А правила в ньому Дідона, «розумна пані та моторна». Цариця Дідона закохалася в Енея, щодня влаштовувала бенкети, вечорниці, ігрища, робила все, щоб парубок аж на два роки забув про свою мету, про Рим.
Зевс, випадково глянувши з Олімпа на землю, побачив, як гуляють троянці, розлютився і послав Меркурія, щоб той нагадав Енеєві про його призначення. Еней вночі втік від Дідони, а вона з горя себе спалила.


Довго пливли троянці синім морем і пристали до сицилійської землі, де правив цар Ацест. Їх прийняли гостинно, од душі почастували. Еней вирішив улаштувати поминки по своєму батькові Анхізу.
Поки їли, пили й гуляли, влаштовували кулачні бої й ігрища, Юнона послала свою служницю на землю, і та підмовила жінок спалити човни, щоб досадити п’яним чоловікам. Зайнялася велика пожежа. Еней розлютився, став лаяти богів і просити дощу. Дощ пішов, і не всі човни згоріли. Еней із горя ліг спати і побачив уві сні батька. Анхіз сказав, що все буде добре і хай Еней навідається до нього в пекло (щоб порадитись).


Знову довго пливли троянці по морю, аж їм набридло. Пристали вони до Кумської землі. Поки всі гуляли, зажурений Еней пішов шукати дорогу до пекла. І зустрів у хатці на курячій ніжці страшне “бабище”. Це була Сивілла-пророчиця. Вона взялася відвести парубка до батька в пекло, тільки треба було дати хабара богу сонця Фебові та їй щось.
Сивілла та Еней дійшли до нори в якійсь горі і “пішли під землю темнотою”. Це була вулиця у пекло, на якій жили Дрімота, Зівота, Смерть, а за ними в ряд стояли чума, війна, холод, голод та інші лиха. Тут були злі жінки, мачухи, сердиті чоловіки, неправедні судді, чиновники, волоцюги, п’яниці.
Дійшли до переправи через річку Стікс. Перевізник Харон переправив прибулих у пекло. Біля входу їх зустрів страшний пес із трьома головами. Сивілла кинула йому хліба, і вони з Енеєм проскочили в пекло.
Там кипіли в смолі всі грішники. Найбільше діставалося панам, які людей мордували і «вважали за скотів». Брехуни лизали гарячі сковороди, скупим вливали розтоплене срібло в рот, батьки, які синів не вчили, “кипіли в нафті в казанах”.
Еней зустрів у пеклі Дідону, вбитих земляків-троянців, став із ними розмовляти, про все розпитувати в них, навіть реготати. Нарешті зустрівся з батьком, і той сказав, що від Енея буде «великий і завзятий рід»; «всім світом буде управляти».

Троянці відпливли від Кумської землі. Спочатку було тихо на морі, потім розгулялася буря. Коли ж вона вгамувалася, виявилося, що мандрівники потрапили на острів до цариці Цирцеї, яка перетворювала людей на тварин.
Троянці проспівали молебень Еолу, і той вітрами відвернув їх від біди. Нарешті припливли до берегів Тібру, на латинську землю. Правив там скупий цар Латин, який мав дружину Амату й дочку Лавінію. Дівчина була вродлива, мала багатьох залицяльників, але і їй, і матері найбільше подобався Турн — цар  рутульців (італійців).
Еней наказав троянцям вчити латинську мову, а сам пішов знайомитися з Латином, взявши багато різних подарунків. Цареві це сподобалося — він уже бачив Енея своїм зятем.
Юнона не могла спокійно дивитися на безжурне життя Енея і вирішила всіх посварити. Під час полювання собаки троянців розірвали цуцика няньки Амати; Турнові приснилося, що Лавися його зрадила, і почалися крик, сварки. Турн оголосив війну Енеєві, і з ним у змову вступила Амата, яка не хотіла віддавати дочку за троянця.

Еней роздумує, як перемогти Турна, тим більше, що олімпійські боги не поспішають допомагати. Його зморює сон, і вві сні якийсь старий дід дає Енеєві пораду – побрататися з аркадянами, які були ворогами латинців.
Еней приносить жертву богам та їде до Евандра (царя аркадян). Той погоджується допомогти і відправляє з військом свого сина Палланта. Венера просить Вулкана-коваля зробити її синові міцну зброю.
Юнона через свою служницю попереджає Турна про можливий напад Енея і радить вдарити першим. Той іде на троянську фортецю, але взяти її не може. Тоді він спалює троянський флот. Венера скаржиться Цібеллі (матері богів), а та — Зевсу. Верховний бог перетворює кораблі троянців на сирен, і рутульці зі страху тікають.
Знову тихо. На варті стоять Низ і Евріал — молоді воїни. Низ пропонує пробратися в рутульський табір і побити ворогів. Хоче це зробити сам, адже в Евріала є стара мати, а в нього нікого немає. Однак його товариш не погоджується, і вони йдуть разом, бо, як каже Евріал«де общеє добро в упадку,  забудь отця, забудь і матку, лети повинность ісправлять». Багато ворогів знищили друзі, а як поверталися, натрапили на латинців, що йшли у свій табір.
Юнаки намагаються сховатися в лісі, але латинці їх вистежили, оточили ліс, що з нього “не зшмигнеш ніяк”, і почали розшукувати “одважну пару”. Коли піймали Евріала, Низ заліз на вербу, кинув списа і видав себе. Полковник Волсент стратив Евріала, а Низ засадив ворогові меч і сам поліг, “бо всі на його і напали… і голову зняли з плечей”.
Розпочинається жорстока битва. Турн іде на штурм, троянці мужньо обороняються; знову втручається Юнона і захищає Турна. Рутульці б’ють троянців, і ті вже хочуть залишити фортецю. Тоді начальник артилерії починає їх соромити, нагадувати, що князь «за воїнів нас числить, за внуків славнійших дідів».
Присоромлені троянці гуртом дружно наступають, і Турн тікає.


Боги на Олімпі почали сваритися, Зевс розгнівався й суворо заборонив їм утручатися в людські справи. Еней через видіння довідується про те, що сталося в його стані, і йде в наступ. Мужньо б’ється й Паллант, але більш досвідчений Турн убиває його й відправляє в рутульський стан. Троянці насідають, от-от і Турн поляже. Юнонахитрістю й любощами домоглася від Зевса, щоб той зберіг життя Турнові.
Еней пропонує рутульцям помиритися й зробити поєдинок лише між ватажками. Латинці теж були не проти миру. Почався поєдинок Енея і Турна. Юнона знову втрутилась і почала допомагати цареві рутульців. Зевс сказав їй, що все одно Еней стане безсмертним, буде на Олімпі, тому хай не старається. Еней перемагає Турна, залишеного без допомоги богів, хоче його помилувати, але, побачивши на ньому Паллантову ладунку, вбиває, щоб помститися за смерть юного лицаря.
Характеристика персонажів “Енеїди” Івана Котляревського з цитатами

Героїв «Енеїди» можна поділити на дві групи:
  1. земні герої;
  2. боги, що мешкають на Олімпі.
У перших розділах поеми троянці змальовані у знижувальному плані: це ватага розбишак, які люблять порозважатися, зазирнути в чарчину, їхня поведінка чимось нагадує розваги запорожців. Ватажок троянців — Еней — «парубок моторний» і «хлопець — хоч куди козак», вдатний до всяких витівок. Він теж любить погуляти.
Але водночас це люди обов’язку. Коли виникає потреба боронити рідний край, то Еней і троянці виявляють мужність, патріотизм, поводяться як доблесні воїни. В останніх розділах поеми, змальовуючи цих героїв, Котляревський відходить від бурлескних традицій. В образах Енея й троянців виразно простежуються риси доблесного українського козацтва. Суттєві риси життя панівної верхівки України відображені й в образах деяких земних героїв: царя Латина, його дочки Лависі, князя Турна та інших.
Що стосується образів богів, то вони зображені в сатиричному, знижувальному плані. Котляревський опустив богів з Олімпу на землю, він позбавив їх святості, показав звичайними людьми.
Боги в поемі наділені рисами української панівної верхівки кінця XVIII століття. Вони – хабарники, нероби, інтригани, нудьгують від бездіяльності, проводять час у сварках і пиятиці. Так, цар богів Зевс змальований як п’яниця і самодур. Нептун і Еол – хабарники. Юнона – пліткарка, інтриганка.
1. Олімпійські боги:
  • Зевс (Зевес або Юпітер) — верховний бог, бог блискавки і грому. Зевс зображений як деспот, п’яниця з вередливим характером.
    Цитата

    «Зевес тоді кружав сивуху
    І оселедцем заїдав;
    Він, сьому випивши восьмуху,
    послідки з кварти виливав»

  • Юнона (Гера) — богиня шлюбу, його дружина. Показана як жінка з дуже поганим характером («зла Юнона, суча дочка»), заздріслива, підступна, любить інтриги.
  • Венера (Афродита) — богиня кохання, побічна дочка Зевса, мати Енея. Показана як жінка з легковажною поведінкою, шльондра, готова на все заради успіху власного сина Енея.
    Цитата

    Венера молодиця сміла, Бо все з воєнними жила,
    І бите з ними м’ясо їла,
    І по трактирах пунш пила; Частенько на соломі спала,
    В шинелі синій щеголяла…

  • Еол — бог вітрів, брат Зевса.
  • Нептун — бог моря, брат Зевса.
  • Вулкан — бог вогню, покровитель ковалів, чоловік Венери.
  • Меркурій — бог торгівлі, посланець богів, син Зевса.
2. Земні герої:
  • Еней — троянський цар, син Венери й Анхіза.
 Суперечливий персонаж: з одного боку, ледачий, «на всеє зле проворний», занадто любить пиячити, гуляти, з іншого боку, коли йдеться про інтереси троянців, громадський обов’язок, Еней веде себе достойно, навіть героїчно.
    Цитата

    Прямий, як сосна, величавий, Бувалий, здатний, тертий, жвавий…
  • Анхіз — цар Трої, батько Енея.
  • Низ та Евріал — троянські воїни. В останніх розділах поеми серед троянців Котляревський виділяє два образи: Низа й Евріала. Ці юнаки приєдналися до троянського війська, щоб допомогти йому воювати проти ворога, і поплатилися життям. Котляревський захоплюється мужністю воїнів і через їхні образи висловлює свої погляди на те, як потрібно любити й обороняти Вітчизну:
    Цитата

    Любов к отчизні де героїть,
    Там сила вража не устоїть,
    Там грудь сильніша од гармат.
      

    Цитата

    Хоть молоді були, та гожі 
,  кріпкі, храбрі, як харциз. В них кров текла хоть не троянська, Якась чужая – бусурманська, Та в службі – вірні козаки. 

    Цитата

    Де общеє добро в упадку, Забудь отця, забудь і матку, Лети повинность ісправлять.

    Це слова Евріала про те, що треба передусім дбати про обов’язок перед громадою, а не про особисте життя (Евріал ризикує життям, незважаючи на те, що в нього є старенька мати).
  • Дідона — цариця Карфагена, коханка Енея.
    Цитата

    Трудяща, дуже працьовита, Весела, гарна, сановита, Бідняжка – що була вдова…

    На прикладі Дідони показано, як любовна пристрасть веде досить порядну жінку до божевілля й загибелі:
    Цитата

    Енея так вона любила, Що аж сама себе спалила, Послала душу к чорту в ад.
  • Латин — цар Латинської землі. Цей персонаж змальований іронічно: надзвичайно скупий, занадто обережний та боягузливий, майже не втручається в реальне управління державними справами, намагається уникнути воєн будь-якою ціною.
    Цитата

    Земелька ся була Латинська,
    Завзятий цар в ній був Латин;
    Старий скупиндя – скурвисинська,
    Дрижав, як Каїн, за алтин.

  • Амата — його дружина. Дуже пихата жінка, інтриганка, любить війни та конфлікти.
  • Лавінія (Лавися) — їх дочка. Вродлива юна дівчина, у якої багато залицяльників.
    Цитата

    Дочка була зальотна птиця І ззаду, спереду, кругом, Червона, свіжа, як кислиця, І все ходила павичом. Дородна, росла і красива, Приступна, добра, не спесива,
    Гнучка, юрлива, молода…»

  • Турн — цар рутульський. Закоханий у Лавінію, дуже гордий та пихатий, впертий та войовничий суперник Енея.
    Цитата

    Не в шутку молодець був жвавий,
    Товстий, високий, кучерявий,
    Обточений, як огірок; І війська мав свого чимало,
    І грошиків таки бряжчало, Куди не кинь, був Турн царьок.
  • Еванд — цар аркадський,
  • Палант — його син. Це союзники Енея у його війни проти Турна.
  • Сивілла — жриця бога сонця Феба.
  Не надто привабливий персонаж з вередливим характером, проте за хабар готова допомогти Енею пробратися до пекла та залагодити його справи.

    Цитата

    Крива, горбатая, сухая, Запліснявіла, вся в шрамах;
    Сіда, ряба, беззуба, коса, Розхристана, простоволоса, І, як в намисті, вся в жовнах.


***

Як вам “Енеїда”? Чи побачили ви в героях твору когось з нашої сучасності? Особливо коли готуєтесь до ЗНО, намагайтеся дістати для себе якийсь “урок” з прочитаного твору. А може, він допоможе вам на творчому завданні як приклад з літератури? [img]https://s.w.org/images/core/emoji/2.3/svg/1f642.svg[/img]
 
Матеріал читаємо нижче або переходимо за цим гіперпосиланням.


Іван Франко “Мойсей”: аналіз твору, характеристика персонажів, скорочений переказ.
Прокоментуй! Дмитро Заєць | Лис 16, 2017 | Літературне |


Поема «Мойсей» – одна з вершин творчості І. Франка. У ній на основі біблійного сюжету показано шлях нації до незалежності, непрості взаємини пророка i народу. Ми охоче допоможемо вам осягнути цей глибокий філософський твір!

Хоч поема філософська і має глибокий зміст, хвилюватися нема причин [img]https://s.w.org/images/core/emoji/2.3/svg/1f642.svg[/img] Прочитавши цю статтю, ви зрозумієте тему та ідею поеми “Мойсей”, познайомитесь з  персонажами твору, отримаєте уявлення про його композицію та сюжет. А скорочений переказ взагалі поставить усі крапки над “і” у розумінні твору.
Якщо маєте вільну годину, радимо перечитати повний текст поеми або прослухати аудіокнигу. Римування твору сприяє легкому читанню і сприйманню на слух.
Автор тексту далі – Дмитро Заєць.
“Мойсей”: характеристика твору
Тема “Мойсея”
Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного призначення і місця серед інших народів — одна з провідних у творчості митця.
Жанр “Мойсея”
За жанром «Мойсей» — філософська поема.
Композиція поеми “Мойсей”
Твір складається з прологу й 20 пісень (роздумів).
Історія створення поеми “Мойсей”

Поштовхом до створення образу Мойсея була скульптура Мікеланджело — образ біблійного Мойсея, яку побачив І.Франко, перебуваючи в 1904 р. в Італії. Пролог був написаний після закінчення поеми, і в ньому поет закликав сучасників і потомків до духовної єдності.
Система римування поеми “Мойсей”
Пролог написано терцинами, які вперше застосував Данте в «Божественній комедії». Це строфа з трьох рядків п’ятистопного ямба.
Перший рядок в терцині римується з третім, а середній — з першим і третім рядком наступної строфи. Виникає своєрідний ланцюг рим: аба, бвб, вгв. Рими у Франковому творі тільки жіночі (з наголосом на передостанньому складі). Терцини звучать урочисто, піднесено, патетично.
Якщо пролог написано ямбом, то основну частину – анапестом.
Основна ідея поеми “Мойсей”
Поема розкриває глибоку віру поета в невичерпні сили народу, в те, що попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє.
Сюжет поеми “Мойсей”
В основу поеми «Мойсей» Франко поклав біблійний сюжет. Він не переспівує біблійну історію, а використовує лише один її фрагмент: поет вперше ставить своїх героїв перед очі читачеві вже після сорока років їх блукання пустелею, у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм
наблизилися до обіцяної землі Палестини.
Саме тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтується, забуває про Божі заповіді та обіцянки. Датан і Авірон забороняють Мойсею промовляти до народу, погрожуючи закидати його камінням.
Пророка, що втрачає віру в Божий промисел, карає Бог:
А що ти усумнивсь на момент
Щодо волі моєї,
То, побачивши сю вітчину,
Сам не вступиш до неї.
Але зі смертю Мойсея не вмерли його ідеї та наміри: Єгошуа«князь  конюхів», продовжує справу пророка і провадить ізраїльтян до обіцяної землі.
Велику увагу при розгляді твору, безперечно, привертає пролог, який, на перший погляд, має цілком віддалену сюжетну тему. І справді, у пролозі І.Франко звертається не до ізраїльського, а до українського народу.
За характером вислову пролог поділяється на дві частини: у першій переважають риторичні запитання, які викликають сумніви в державотворчих задатках українського народу, у його гідності та честі. У другій частині сумнів долається, а замість нього з’являється віра і спроможність народу віднайти себе:
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережишся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі.
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Таку саму структуру має і сама поема: ізраїльський народ сумнівається в можливості здобуття обіцяної землі, але зрештою знаходить її. Отже, без прологу поема «Мойсей» сприймалась би зовсім по-іншому, пролог поглиблює зміст твору, надає йому ознак притчі-оповіді з подвійним сенсом, коли за наявним сюжетом приховується глибший, потаємний зміст.
Основні персонажі поеми “Мойсей”:
  • Мойсей
  • Датан та Авірон – його супротивники
  • Єгова – Бог
  • Азазель – темний демон пустелі, що спокушає Мойсея;
  • Єгошуа – ватажок євреїв
Характеристика персонажів поеми Івана Франка “Мойсей”
Мойсей
Головний герой поеми – Мойсей – це сивочолий пророк, його волосся «біле, як сніг», він фізично слабкий через старий вік, проте дуже міцний духовно:

Цитата

Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.


В образі Мойсея автор наголошує саме на протиставленні фізичної слабкості та духовної величі, краси душі пророка:

Цитата

Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосся все біле як сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі.


Відданий своєму народові, Мойсей беззавітно його любить і бореться за його визволення, але на хвилину й він засумнівався у своїй вірі. Таким чином, поет показав, що вождь не повинен мати жодних сумнівів у справедливості обраного ним шляху.
У конфлікті з народом — трагедія Мойсея як пророка.
Демон зневіри Азазель
Демон зневіри Азазель  – злий дух, що з’являється перед пророком у пустелі і отруює його душу сумнівами, вириває з неї розпачливий крик: «Одурив нас Єгова!». За зневіру цю Мойсей був покараний: він помер на порозі землі своїх предків, побачив її, але не вступив на неї.
Авірон і Датан
На шляху до високої мети Мойсею перешкоджають Авірон і Датан – дрібні людці, що вважають за мету не великий ідеал, а мізерну особисту користь, намагаючись демагогічно схилити до цього ж маси.
«Лихими демонами громади» зобразив Іван Франко цих ворогів Мойсея. Вони прагнуть відвернути народ від обраного шляху, яким веде Мойсей. В образах Датана і Авірона поет викриває зрадників революційного руху, реформістів і угодовців. Словами Мойсея він картає антинародну сутність їхніх демагогічних заяв,
спрямованих в дні бунту на захист спокою як «найблаженнішого стану».
Єгошуа
«Князь конюхів» Єгошуа – новий ватажок єврейського народу після смерті пророка Мойсея, який продовжує його справу, надихає свій народ не здаватися й продовжувати шлях до «обітованої землі».
Іван Франко «Мойсей»: скорочений переказ
Пролог
У пролозі автор звертається до свого «замученого, розбитого» народу, який стоїть на роздоріжжі й не знає, куди йти:
Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому … заснути я не можу.

Автор ілюстрації Євген Безніско

Саме його майбутнім і тривожиться поет. Він не вірить, що судилося йому «в сусідів бути гноєм», що його долею буде «укрита злість, облудлива покірність».
«Невже ж задарма стільки серць горіло… найсвятішою любов’ю», невже «задарма край твій весь политий кров’ю твоїх борців?» — звертається він до українців. І сам собі упевнено відповідає:
Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
Пісня І

Автор ілюстрації Євген Безніско

Коли після сорока років безперервного блукання по пустелі єврейський народ під проводом пророка Мойсея нарешті дійшов до Палестини, «обіцяного краю», люди зневірилися, почали бунтувати:
Що чудовий обіцяний край,
Що смарагди й сапфіри
Все ось-ось за горою блистять, —
З них ніхто не йме віри…
І зневірився люд, і сказав:
«Набрехали пророки!
У пустині нам жить і вмирать!
Чого ще ждать? І доки?
Це був уже не народ, а «кочовисько ледаче», і тільки діти гралися: воювали, зводили міста з піску.
Пісня II
Лише один Мойсей вірить у здійснення світлої мрії:
Се Мойсей, позабутий пророк,
Се дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів, і яснів, і страждав,
І трудився для неї.
Молоде покоління вже не хоче прислухатися до його слів, для них є цінністю щось конкретне, матеріальне, а не красива казка. Супротивників Мойсея очолили Датан і Авірон, які налаштовували народ проти пророка:
…На пророцькі слова їх одвіт:
«Наші кози голодні!»
І на поклик його у похід:
«Наші коні не куті».
На обіцянки слави й побід:
«Там войовники люті».
Коли Мойсей спробував застерегти євреїв від нового Божого гніву, Авірон звинуватив його у богохульстві. А Датан навіть домігся того, що на зборах синів Ізраїля було прийнято ухвалу, спрямовану проти Мойсея:
«Хто пророка із себе вдає,
І говорить без зв’язку,
І обіцяє юрбі
Божий гнів або ласку, —
Той на пострах безумцям усім
Між отсим поколінням
Най опльований буде всіма
І побитий камінням».
Пісня III
Вечір. Люди займаються буденними справами, говорять, що треба буде кудись перекочовувати. Авірон радить піти в край Мадіан, а Датан пропонує йти далі, але не в край обіцяний. Раптом зі свого намету виходить старий Мойсей. Він прямує на майдан, хоче стати на великий камінь, щоб виголосити промову:
Хоч літа його гнуть у каблук
Із турботами в парі,
То в очах його все щось горить,
Мов дві блискавки в хмарі.
Хоч волосся все біле як сніг,
У старечій оздобі,
То стоять ще ті горді жмутки,
Як два роги на лобі.
Люди вагаються — «розбити», розтоптати його чи пошанувати того, кого «батьки і діди звали батьком народу».
Пісні IV-V-VI

Автор ілюстрації Євген Безніско

Мойсей переконує людей, що виконує Божу волю — вивести їх із неволі, інакше вони б і досі «гнули шиї в Єгипті». Він порівнює єврейський народ з Божою стрілою, яка повинна летіти в намічену ціль. Чи ж годиться натягнутій стрілі говорити : «Я бажаю спокою»?
Щоб люди краще зрозуміли Мойсея, він розповідає їм казку-алегорію про те, як дерева обирали собі короля. Не погодився ні ліванський кедр, бо він і так окраса землі, ні пальма, ні рожа, ні дуб, ні береза: всі були зайняті своїм. Хтось, жартуючи, запропонував терен обрати, і той погодився, сказавши, що здобуватиме поле для дерев, хоч самому не треба, буде пристановищем звіру і птаху, робитиме все, щоб росли дерева краще, а він гинутиме на шляху за них.
Пророк пояснив зміст своєї розповіді, сказавши, що дерева — це народи землі, а король — виконавець Божої волі. Коли Бог творив усі народи, то «заглядав всім у душу й вибирав серед них проводиря всього людства». Бог обрав терен, «непоказний на вроду», який «не має… слави собі ані з цвіту, ні з плоду», і вклав йому «в душу свій скарб», щоб він був «мов світило у тьмі, мов скарбник його слова».
Проте євреї зневажили заповіт Єгови, і Мойсей сказав, що їх чекає тяжке покарання.
Пісні VII-VIII

Автор ілюстрації Євген Безніско

Авірон сказав, що доля, яку пропонує людям Мойсей, — це доля «того осла», який носить у зав’язаних міхах хліб для інших, а сам залишається голодним. І запропонував поклонитися іншим богам — Ваалу й Астарті.
Продовжуючи кепкувати з Мойсея, сказав, що бути б тому громадською нянькою для дітей і розповідати їм казки.
Слідом за Авіроном Датан став звинувачувати Мойсея у давній нібито зраді народові Ізраїлю. Тепер ізраїльтян через нього залишилася жменька, і веде він їх знову в неволю до єгипетського фараона. Мойсей сказав, що Датану, як і Авірону, не доведеться побачити Ханаану.
Датан вирішив вигнати Мойсея з табору, закричав, але ні в кого не піднялася рука це зробити. Пророк знову закликав народ стерегтися.
Пісня X
Мойсей відчув, як серце його переповнюється любов’ю до свого народу. Оскільки люди вирішили прогнати його, він піде сам «до межі Ханаану», а народ згодом піде за ним «як за мамою діти». І пішов у степ.
Пісня XII
Мойсей залишився один. Він щиро молився до Бога, благаючи підтримати його в скрутну годину. Сорок років він працював, намагаючись зробити з рабів народ за Божою подобою. Як коваль, «клепав… серця і сумління народу», але, здається, даремно.
Мойсей благав Бога озватися до нього, але «мовчала пустиня німа».
Пісня XIII
Раптом Мойсей почув голос. Йому здалося спочатку, що це говорить його «власне горе шалене», але це було не так. Голос почав допитуватися, чому Мойсей взявся вести ізраїльський народ: через гордощі, через сором чи через щось інше. Голос став спокушати Мойсея, намагаючись довести йому марність справи, якій він присвятив життя:
«Може, голос, що вивів тебе
На похід той нещасний,
Був не з жадних горючих купин,
А твій внутрішній, власний?»
Коли пророк спитав, хто з ним говорить, той відповів: «Я Азазель, Темний  демон пустині».
Пісня XIV
Мойсей все більше став сумніватися у правильності шляху, обраного сорок років тому. У його серці «важка боротьба ішла з самим собою». Може, хай би єврейський народ залишався там, де був, бо «старі гнізда лишили, а нові
здобути нема ні охоти, ні сили»?
Пісня XV

Автор ілюстрації Євген Безніско

Євреї побачили, як на верхівці гори стоїть якась гігантська постать, простягши до неба розкинуті руки. Це Мойсей, молячись, розмовляв із Богом, і його тінь падала аж на шатри. Люди боялися, щоб пророк їх не прокляв.
Пісня XVI
Вночі Мойсей знову почув голос, який твердив, що Бог не може керувати ні поодиноким камінцем, ні навіть пилом, не те що народом. Голос розповів давньогрецьку легенду про сліпого гіганта Оріона, який прямував до сонця, щоб здобути зір. За поводиря взяв хлопчика, та так і не дійшов, бо дитина показувала щоразу в інший бік — то на схід, то на захід, відповідно до того, як рухалося сонце. (Гігант у цій розповіді символізує людство, яке поспішає до незримої мети, прагнучи осягнути невідоме й фантастичне, руйнуючи при цьому «рідне й знайоме»). І знову залунав демонський сміх
Пісня XIX
Раптом задрижала земля, почувся грім, знялася буря. І тут з’явився Бог – Єгова. Коли все стихло, Мойсей почув голос Бога. Єгова пояснив пророкові, для чого той вивів синів Ізраїлю з Єгипту. Треба було духовно зміцнити обраний народ, підготувати до майбутніх випробувань, адже їм судилося «світ здобувать, його соки і скарби».
Поступ людства — це не скарби земні, а пошук духовності, невгамовна жага вдосконалення. Саме цей шлях веде до «обітованого краю». А
через те, що Мойсей на хвилину засумнівався в Богові, Бог вирішив: йому не дано буде побачити обіцяний край, він помре на порозі своєї мети:
«Тут і кості зотліють твої
На взірець і для страху
Всім, що рвуться весь вік до мети
І вмирають на шляху!»

Автор ілюстрації Євген Безніско

Мойсей помирає.
Пісня XX
Євреї побачили, що Мойсея на скелі немає, і всіма опанував жах, усі поглядали, «мов убійці, що вбили у сні найдорожчу людину».
Але що це? Вихор в степу? Здійснення пророцтва? Раптом в оточенні парубоцтва з’явився ватажок, «князь конюхів» Єгошуа. Він закликав євреїв: «До походу! До бою!» Ще мить — і всі в одному пориві зірвуться з місця, ліниві кочівники перетворяться на завойовників, героїв: «Авірона камінням поб’ють, а Датана повісять».
І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Простувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху…
 
Матеріал читаємо нижче або переходимо на оригінальне повідомлення за цим гіперпосиланням.

ЗІНАЇДА ТУЛУБ – АВТОРКА ПЕРШОГО УКРАЇНСЬКОГО ІСТОРИЧНОГО РОМАНУ "ЛЮДОЛОВИ"

 28 листопада 2014
Ганна Черкаська

Зінаїда Тулуб – авторка першого українського історичного роману-дилогії "Людолови", у якому життя українців було зображено у широких міжнародних вимірах, а дії наших провідників - на тлі європейської політики.
 


28 листопада 1890 р. у Києві у родині відомого юриста побачила світ письменниця Зінаїда Тулуб . Її прадіди - запорозькі козаки, полковники, дід Олександр - кирило-мефодієвець, приятель Т.Шевченка. Діди-прадіди були україномовними, а батько Зінаїди - російський поет, бабця по матері – француженка. Тож Зінаїда не тільки російськомовне оточення мала, вона змалку французькою щебетала. Дівчина закінчила Київську жіночу гімназію, потім Вищі жіночі курси історико-філологічного факультету, отримала ступінь кандидата філологічних наук. Київський університет залишив її для професури. Творити Зінаїда почала російською: з'явилися у друці її поезії "Саломея" (1914), "П" переклади з французької, повість "На роздоріжжі" (1916), книга "В порту" (1917-1918), віршована п'єса "Ілля Муромець".

Готова зразу повірити у ясні ідеали, молода жінка у 1919-1921 рр. очолила лекторську секцію в частинах Червоної Армії. Та проза життя диктувала своє: щоб прохарчувати маму та брата, Зінаїда Тулуб зайнялася перекладами з французької, з української на російську. Вона відійшла від політики, усамітнено заглибилася в роботу, писала сценарії для кінофабрики: "Гайдамаки", "Сагайдачний". 

Пробу пера українською вона віднесла Тичині: переклад оповідання сподобався і Павло Григорович запропонував літературну роботу. Але мучили питання: Чи цим проживу? А якщо підписати контракт? З цього часу вона почала роботу над романом з історії 17-го століття, кожного місяця отримуючи 120-150 крб. Через півтора роки роман "Людолови" (І том) був готовий; його набрали і розсипали. Тільки коли у Москві схвально відгукнулися і уклали угоду на друкування, вийшли в світ два томи українською. 

1934 року Зінаїда Тулуб видала роман "Людолови" - першу епопею вітчизняної історичної прози. Вперше життя українців було зображено у широких міжнародних вимірах, а дії наших провідників - на тлі європейської політики. Другий том російською мовою мав побачити світ у серпні 1937-го. 

Зінаїда Павлівна мала 46 років, вела життя самітника-вченого. Коли її запитували: Чому вона сама? Куди дивляться чоловіки? - сумно посміхалася, бо найкращих забрала війна та сталінські чистки. Єдиною втіхою був кіт на ім'я Лірик - три "К" радянської жінки: кава, кішка, книжка, але не всім щастить і це мати. У травні 1937-го зважилась таки Тулуб на одруження. Подружнє життя, медовий місяць з романтикою кухні принесло елементи розради. Невже пік удачі? Роман "Людолови" послано на Всесвітню виставку до Парижу, навіть мала бути нагорода. 

І от 4 липня 1937 року Зінаїду Тулуб арештовано; увесь архів родини, найкращий у Києві альбом автографів великих людей, було знищено. Її допитував слідчий Хват, який довів академіка Вавилова до смерті. 5 вересня 1937 р. — Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила українську письменницю Зінаїду Тулуб до тюремного ув'язнення строком на 10 років. 

"З порога смерті благаю вас: дайте хоч ковток свободи!" — зойк болю та розпачу прорвався крізь колючі дроти на волю в словах Зінаїди Тулуб до найвищої посадової особи держави. Як "активний контрреволюціонер" письменниця відбула термін каторги на Колимі, перенесла за цей час дві онкологічні операції. Потім були 9 років важкого заслання до Казахстану. Там Зінаїда Павлівна працювала бібліотекарем і збирала матеріал про Тараса Шевченка. Доля звела її з 107-річним акином Ісхаковим, який хлопчиком чув акина Тараса. Ці матеріали дали змогу письменниці написати роман "В степу безкраїм за Уралом", присвячений дідусеві. 

"Не дайте мені загинути на чужині", - просила вона, звертаючись до високих інстанцій. Тільки у вересні 1956 року завдяки Максиму Рильському Зінаїду Тулуб реабілітували за відсутністю складу злочину. Знесилена і хвора повернулася в Київ до маленької кімнатки на Коцюбинського, 2-А. Плакала, коли одержала паспорт (хоча він був не темно-зеленого кольору, як у всіх, а сірого із записом за графі "військово зобов'язаний" - "лишен права защиты Родины"smile;). Радість і гордість відчула страдниця, коли видала роман про Т. Шевченка. 
Працювала над книгою "Моє життя", завершити яку не судилося. 

Не стало ще однієї шляхетної особистості з романтичною зовнішністю, витонченими манерами, досконалим знанням семи мов, яка мала рідкісний дар: високо нести стяг свого Духа.
 
Матеріал читаємо нижче або переходимо за цим гіперпосиланням на оригінальне повідомлення першоджерела.

Список літератури на ЗНО-2019 + стильові напрямиБерезень 5, 2017ВправиЛітератураКоментарі: 0

Подаємо список літератури, погрупованої за стилями, а також визначення літературних напрямів.

УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

Історична пісня “Ой Морозе, Морозенку
Історична пісня “Чи не той то Хміль”
Маруся Чурай “Віють вітри”, “За світ встали козаченьки”
Дума про Марусю Богуславку
Балада “Ой летіла стріла”
 
ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

“Повість минулих літ” (уривки про заснування Києвапро помсту княгині Ольги
Слово про похід Ігорів
 
БАРОКО
  • напрямок у літературі кінця 16 – початку 18 століття, для якого характерні різкі протиставлення, використання слів у переносному значенні, прагнення вразити читача.
Григорій Сковорода “De libertate“, “Всякому місту – звичай і права“, “Бджола та Шершень
 
КЛАСИЦИЗМ
  • напрямок у європейській літературі 15 – початку 19 століття, що орієнтувався на зразки античної літератури і зовнішньо повторював їх.
Іван Котляревський “Енеїда
 
СЕНТИМЕНТАЛІЗМ
  • напрямок у літературі й мистецтві другої половини 18 – початку 19 століття, що полягав у відображенні ідеалізованої дійсності, духовного світу людини. Завдання таких творів – розчулити читача, викликати в нього співчуття до нещасливої долі героїв.
Іван Котляревський “Наталка Полтавка
Г. Квітка-Основ’яненко “Маруся
 
РОМАНТИЗМ
  • напрямок у літературі й мистецтві кінця 18 – початку 19 століття, для якого характерне прикрашене, ідеальне зображення дійсності; у творах переважає героїка, мрійливість, захоплення таємничим.
Тарас Шевченко “Катерина“, “Гайдамаки
Пантелеймон Куліш “Чорна рада
 
РЕАЛІЗМ
  • напрямок у літературі й мистецтві, що полягає в об’єктивному зображенні дійсності; основний принцип – узагальнення життєвих явищ і людських характерів
Тарас Шевченко “Кавказ“, “Сон” (“У всякого своя доля…”), “І мертвим, і живим, і ненарожденним…“, “Заповіт”
Іван Нечуй-Левицький “Кайдашева сім’я
Панас Мирний “Хіба ревуть воли, як ясла повні?
Іван Карпенко-Карий “Мартин Боруля
Іван Франко “Гімн“, “Чого являєшся мені у сні“,
 
ІМПРЕСІОНІЗМ (ОДНА З МОДЕРНІСТСЬКИХ ТЕЧІЙ)
  • напрямок у літературі й мистецтві 19 – 20 століття, який відзначається прагненням відбити найтонші нюанси настроїв, вражень, яскраві деталі.
Михайло Коцюбинський “Тіні забутих предків“, “Intermezzo
 
СИМВОЛІЗМ  (ОДНА З МОДЕРНІСТСЬКИХ ТЕЧІЙ)
  • напрямок у літературі й мистецтві, характерною ознакою якого є заміна думок чи понять відповідними знаками, символами, що мають
    прихований зміст.
Ольга Кобилянська “Земля
 
НЕОРОМАНТИЗМ  (ОДНА З МОДЕРНІСТСЬКИХ ТЕЧІЙ)
  • стильова хвиля модернізму; основна риса – спроба подолати протистояння між ідеалом і дійсністю, завдяки могутній силі волі зробити сподіване, можливе дійсним.
І. Франко “Мойсей
Леся Українка “Contra spem spero!“, “Лісова пісня
 
ЕКСПРЕСІОНІЗМ  (ОДНА З МОДЕРНІСТСЬКИХ ТЕЧІЙ)
  • напрямок у літературі й мистецтві, що виражає особисті переживання під впливом настрою, але уникає деталей у зображенні життєвих явищ.
Микола Хвильовий “Я (Романтика)”
 
МОДЕРНІЗМ
  • загальна назва літературних напрямів та шкіл ХХ ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Визначальні риси: новаторство, антитрадиціоналізм, перевага форми над змістом, психологізм, зосередження уваги на боротьбі роздвоєного людського “Я”, використання прийомів “потоку свідомості” та монтажу, який прийшов у літературу з кіномистецтва.
Микола Вороний “Блакитна Панна”
Олександр Олесь “Чари ночі”, “О слово рідне! Орле скутий !..”
Павло Тичина “О панно Інно“, “Пам’яті тридцяти“, “Ви знаєте, як липа шелестить…”
Володимир Сосюра “Любіть Україну”
Остап Вишня “Моя автобіографія”, “Сом”
Юрій Яновський “Дитинство”
Микола Куліш “Мина Мазайло”
Богдан-Ігор Антонич “Різдво”
Максим Рильський “Молюсь і вірю. Вітер грає…”
Микола Зеров “Київ — традиція”
Андрій Малишко “Пісня про рушник”
Олександр Довженко “Україна в огні”, “Зачарована Десна”
 
ШІСТДЕСЯТНИКИ

Василь Симоненко “Ти знаєш, що ти — людина…”, “Задивляюсь у твої зіниці…”
Олесь Гончар “Залізний острів”
Григір Тютюнник “Три зозулі з поклоном”
Василь Стус “Як добре те, що смерті не боюсь я”, “О земле втрачена, явися!..”
Іван Драч “Балада про соняшник”
Ліна Костенко “Страшні слова, коли вони мовчать”, “Українське альфреско”, “Маруся Чурай”
 
ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ
  • течія, яка виникла після Першої світової війни. Основна риса – прагнення зрозуміти причини трагічної невлаштованості людського життя.
Валер’ян Підмогильний “Місто
ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-ЕМІГРАНТІВ

Іван Багряний “Тигролови”
Євген Маланюк “Стилет чи стилос?”
Вправи (для виконання вправ перейдіть за гіперпосиланням, вказаним на початку цього допису)



 
Змінено: Ігор Опольський - 05.09.2018 12:42:10
 
Матеріал читаємо нижче або переходимо на оригінальне повідомлення за цим гіперпосиланням.


«Слово про похід Ігорів» – скорочений переказ, аналіз, характеристика персонажів
1 коментар Дмитро Заєць | Вер 1, 2014 | Літературне |


Невідомий автор розповідає про реальну історичну подію: похід новгород-сіверського князя на половців 1185 р.
АВТОР ТЕКСТУ: викладач української мови Дмитро Заєць
1. Докладний переказ змісту поеми
Курсивом виділено прямі цитати з твору

1) Заспів 
На початку поеми сказано, що мова буде йти «по билицях нашого часу, а не за вимислом Бояна». (Боян –  невідомий дружинний співець XI ст.) «Боян бо віщій, якщо хотів пісню творити, то розтікався мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами…» Згадував він у своїх піснях «давніх часів усобиці», прославляв старого Ярослава [Мудрого], хороброго Мстислава [брата Ярослава]. Співець накладав пальці на живі струни гусел і вони «князям славу рокотали». Ця розповідь «від [часів] старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю… навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую».
Поема розповідає про події, пов’язані з невдалим походом весною [ 1185 p.] новгород—сіверського князя Ігоря Святославича, його брата Всеволода, сина Володимира та племінника Святослава Ольговича проти войовничих степових кочовиків—половців.
2) Ігор рушає в похід; загрозливі віщування 
Ігор підготував військо до виступу проти ворога. Його бажання — відстояти рідну землю від набігу кочовиків, «списа переломити кінець поля Половецького», «напитися води шоломом з Дону» (тобто перемогти), здобути особисту славу. 
Князя підтримує брат Всеволод. Він промовив: «Один брат [у мене], один світ світлий — ти, Ігорю! Обидва ми Святославичі! Сідлай, брате, свої бистрії коні, а мої вже готові, осідлані під Курськом, попереду. А мої ті куряни — воїни вправні: під трубами сповиті, під шоломами злеліяні, кінцем списа згодовані, путі їм відомі, яруги їм знайомі, луки у них напружені, сайдаки отворені, шаблі вигострені; самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю — слави». 
Виступ у похід руських воїнів проти половців збігався із затемненням сонця. Ігор Святославич звернувся до свого війська: «Браття і дружино! Лучче ж убитим бути, аніж полоненим бути. Так всядьмо, браття, на свої бистрії коні та на Дін синій поглянем…»    Половці небитими дорогами побігли до Дону великого, бо Ігор сюди військо веде. Злісний крик птахів, звірине виття створюють напружену атмосферу, якесь недобре передчуття. 

3) Перша битва з половцями
 
«Довго ніч меркне. Зоря—світ запалала. Мла поля покрила. Щебіт солов’їв заснув, говір галок пробудивсь. Русичі великії поля черленими щитами перегородили, шукаючи собі честі, а князю — слави». Зранку у п’ятницю русичі розбили «погані полки половецькі». Дорогі оксамити, шовкові тканини, золото, красиві дівчата — все було у ворога захоплено. «Покривалами, і опанчами, і кожухами почали мости мостити по болотах і багнистих місцях,— і всякими узороччями половецькими». 
4) Друга битва з половцями; поразка Ігорового війська 
«Другого дня вельми рано кривавії зорі світ провіщають; чорнії тучі з моря ідуть, хочуть прикрити чотири сонця, а в них трепечуть блискавки синії. Бути грому великому! Іти дощу стрілами з Дону великого! Отут списам поломитись, отут шаблями пощербитись об шоломи половецькії, на ріці на Каялі, біля Дону великого! О Руськая земле, уже за горою єси! («чотири сонця» – маються на увазі чотири князі, які брали участь у поході: Ігор, Всеволод, Святослав Ольгович, Володимир).

Ось вітри, Стрибожі внуки, віють з моря [Азовського ] стрілами на хоробрі полки Ігореві. Земля гуде. Ріки мутно течуть. Порохи поля покривають. Стяги говорять: половці ідуть від Дону, і від моря, і з усіх сторін руські полки обступили». 
Ігорові полки щосили відбивались щитами від ворога. Проявив героїзм у запеклій війні Всеволод. «Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом посвічуючи, там і лежать погані голови половецькії. Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії тобою, яр—туре Всеволоде! Він завдав ці рани, дороге браття, забудьши почесть і життя, і города Чернігова отчий золотий стіл, і своєї милої жони, красної Глібівни, звичаї і обичаї».
Зранку до вечора, з вечора до світа летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи… Чорна земля була засіяна мертвими та пораненими воїнами, залита кров’ю. Під час битви кочове плем’я ковуї, яке допомагало Ігореві, не витримало ворожого натиску і кинулося тікати. Ігор безуспішно намагався завернути їх на поле бою.
Билися вони день, билися другий. На третій день під полудень упали стяги Ігорові (тобто Ігор зазнав поразки). Жаль було князю і свого брата Всеволода, з яким довелось розлучитись, бо вони потрапили в полон до різних ханів.

Навіть природа сумувала за полеглими русичами: «Никне трава жалощами», дерева спустили свої віти.
 5) Тужіння за Ігоровим військом 
Невеселі часи настали. Загинуло військо Ігоря. Ігорового хороброго полку — не воскресити! Заплакали жони руські за своїми коханими, примовляючи: «Уже нам своїх милих лад ні мислю помислити, ні думою здумати, ні очима оглядіти, а злота і срібла того не мало загубити». 
Горе розлилося по Руській землі, втратили веселість міста. Через князівські чвари ворогам відкрита дорога до пограбування. Князі «самі на себе крамолу кували, а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю, брали данину — по білці з [кожного] двора». 
Два хоробрих Святославичі, Ігор і Всеволод, ненавмисно підтримали розбрат свого батька Святослава з іншими князями. Вони не виступили на ворога з усіма разом, а поодинці не так легко одержати перемогу.
6) Сон і золоте слово Святослава 

У Києві князь Святослав (батько Ігоря та Всеволода) бачить незрозумілий, смутний сон. Неначе вдягали його у чорне вбрання на тисовому ліжку, наливали синє вино, з горем змішане, сипали з порожніх сайдаків половецьких великі перли на лоно…    Бояри пояснили Святославу його сон. Це були два соколи, які злетіли від отчого престолу шукати собі слави. Але соколам крильця підсікли половецькі шаблі погані, самих опутали і закували «у пута залізні». На третій день Ігорової битви «два сонця затемнились, обидва багряні стовпи погасились і з ними молоді два місяці, Олег і Святослав, тьмою огорнулись, і в морі потонули» «…На річці Каялі тьма світ покрила: по Руській землі простерлися половці, наче пардуже гніздо». 
Тоді великий Святослав сказав «золоте слово» (повчальна промова), зі сльозами змішане: «О мої сини, Ігоре і Всеволоде! Рано ви почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Ви без честі одоліли[ половців у першій сутичці], без честі, бо кров погану ви пролили. Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в одвазі загартовані. Що ж натворили ви моїй срібній сідині?» 

Святослав навів приклад про сокола, який ніколи не залишає своє гніздо незахищеним, коли летить бити ворога.    Звертається Святослав до волинських князів Інгвара та Всеволода Ярославичів; Романа, Святослава і Всеволода Мстиславичів із закликом виступити разом проти ворога. «Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами за землю Руськую, за рани Ігореві, смілого Святославича!»  Пам’ятає Святослав і старого Володимира [Мономаха], який все своє життя мріяв про єдність Русі. Тільки нащадки його чомусь живуть у незгоді, розбрат князів і привів військо Ігоря до поразки.
 
7) Плач Ярославни , втеча Ігоря
На Дунаї чути голос Ярославни, дружини князя Ігоря. Вона плаче— причитає не тільки за своїм чоловіком, але і за всіма воїнами, звертаючись з проханням про допомогу до Дніпра-Славутича, до вітру, до сонця.  Рано плаче вона в Путивлі на стіні, примовляючи: «О вітре, вітрило! Чому, господине, так сильно вієш ти?.. Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?» Просить допомоги Ярославна у Дніпра—Славутича: «Прилелій, господине, мою ладу [чоловіка] мені, щоб я не слала йому сліз на море рано». Ярославна плаче в Путивлі, примовляючи: «Світлеє і трисвітлеє сонце! Всім тепле і красне єси! Чому, господине, простерло [ти] гарячі промені свої на лади воїв, в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою їм сайдаки стягло?»
Ніби у відповідь на прохання Ярославни Бог вказав шлях Ігорю до втечі з полону «із землі Половецької на землю Руськую». Половчанин Овлур допоміг йому втекти… «Загула земля [під копитами], зашуміла трава, вежі половецькі сколихнулися. А Ігор князь поскочив горностаєм в комишні і білим гоголем на воду. Упав на бистрого коня і скочив з нього сірим вовком. І помчав до лугу Дінця, і полетів соколом під млою, забиваючи гусей і лебедів на сніданок, на обід і на вечерю». 

smile8) Повернення Ігоря; величання 
В погоню за Ігорем кинулись половецькі хани Гзак і Кончак. Якщо Ігорю допомагали навіть птахи під час втечі, то половцям ставало все на заваді.
Гзак запропонував Кончаку вбити Володимира, сина Ігоря, який залишився у полоні. На це Кончак відповів незгодою: «Коли сокіл [Ігор]до гнізда летить — то ми сокільця [Володимира] опутаємо красною дівицею». Так і зробив Кончак через деякий час. Він оженив молодого полоненого зі своєю дочкою. Половецького хана тішило, що він має такого цінного заручника. Невздовзі Володимиру все-таки вдалося повернутися додому.
Ігоря з великою радістю зустріли на рідній землі. «Сонце світиться на небесах — Ігор князь в Руській землі». Дівчата співають на Дунаї, в’ються голоси [їх] через море до Києва. Землі раді, городи веселі. «Слава Ігорю Святославичу, буй—туру Всеволоду, Володимиру Ігоревичу! Здоров’я князям і дружині, що борються за християн проти поганих полків».

2. Аналіз твору


Жанр
У «Слово про похід Ігорів» присутні елементи двох жанрів: прози й поезії (тому це – ліроепічний твір). Перші видавці визначили його як героїчну пісню, сучасники – як поему. Сучасні вчені відзначають, що тут наявні яскраво виражені епічні елементи, сильний ліричний струмінь, ритмізована мова, своєрідна композиція, що дає підставу вважати цей оригінальний високохудожній твір героїчною поемою.
Автор
Автор поеми невідомий. Думки вчених розійшлися: одні вважають, що твір написаний кимось із тогочасної феодальної верхівки (може, самим Ігорем чи його сином Володимиром), інші – незнатною людиною, вихідцем з Чернігово – Сіверщини, одним із учасників походу, який повернувся на батьківщину. За іншою версією, твір написано не раніше кінця XVIII ст. і є майстерною стилізацією під давньоруські часи.
Тема твору
Зображення невдалого походу князя Ігоря проти половців 1185 р. (у вузькому розумінні); історична доля Руської землі, її минуле, сучасне й майбутнє (у широкому розумінні).
Ідея твору: 
Заклик до єднання, любові до рідної землі.
«Слово про похід Ігорів» – не тільки найвидатніша пам’ятка давньоруської літератури, але й зразок героїчного епосу народу. Невідомий автор закликає берегти й любити Русь-Україну, примножувати її багатства.
Характерні риси «Слова…» (спільні для всіх усних і писемних творів героїчного епосу):
-проводиться тема захисту рідної землі від народу-агресора;
-історичне тло створюється у протистоянні ворогу;
-у центрі боротьби стоїть держава;
-епічні герої орієнтуються на верховного правителя, який уособлює народну єдність;
-з повагою мовиться про родоначальників;
-герої проявляють небачену сміливість і в бій за рідну землю йдуть, як на свято.
Історична основа
Невідомий автор розповідає про реальну історичну подію: похід новгород-сіверського князя на половців 1185 р. Міжусобні змагання князів Київської Русі за землю призвели до жахливої руїни: пограбування міст, спалення сіл, захоплення полонених, убивства родичів. Ситуацією скористалися половці, які з 1061 р. нападали на східнослов’янські землі. Керуючись головним завданням (захист Руської землі), у 1183 р. великий князь київський Святослав з допомогою ще кількох князів переміг половців. Князь Ігор також вирішує завоювати половців: перший похід – вдалий, другий (через 2 роки, у 1185 р.) – закінчився поразкою у битві на р. Каялі.
Композиція
1. Вступ (пісня Бояна) – роздуми автора над манерою описування подій.
2. Основа частина (кілька оповідань):
– виступ Ігорової дружини;
– похід;
– битви з половцями;
– сон і «золоте слово» Святослава;
-«плач Ярославни»;
– втеча Ігоря з полону;
3. Закінчення (величання Ігоря, князів і дружини).
 
3. Характеристика основних персонажів

Князь Ігор Святославич. Новгород-сіверський князь Ігор із перших рядків поеми постає перед нами як патріот: він мужньо боронить рідну землю від найзапеклішого ворога — половців. Своїм найсвятішим обов’язком Ігор вважає захист батьківщини. Він готовий віддати життя за її свободу: «Сповнившись ратного духу, він навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую». Князь Ігор — вірний син Руської землі.
Ігор — безстрашний і рішучий воїн. Ці його риси найповніше розкриваються перед початком походу на половців. Він не зважає на віщування природи, а прагне досягти своєї мети. У бою Ігор поводиться як мужній і хоробрий воїн. Моральною і фізичною силою князів Ігоря і Всеволода захоплюються і сам автор, і київський князь Святослав, який говорить: «Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в смілості загартовані».

Благородство штовхає Ігоря на допомогу Всеволоду, адже князь розуміє, як потрібні в бою взаємодопомога і взаємовиручка: «Ігор полки завертає, жаль бо йому милого брата Всеволода».
Потрапивши у полон, він не втрачає надії повернутись на батьківщину, навіть подумки долає перешкоди:
«Ігор спить, Ігор не спить,
Ігор мислю поля мірить од великого
Дону до малого Дінця».
Але поряд із позитивними рисами Ігор має і вади. Честолюбство і нерозсудливість стали причиною поразки. Адже він виступив у похід сам, не порадившись ні з ким, навіть із київським князем. Самовпевненість і нехтування попередженням природи дорого обійшлися руському війську, про що у творі говориться так: «Ігоря хороброго полку — не воскресити!» Отже, прославляючи мужність і патріотизм князя Ігоря, автор засуджує його легковажність, честолюбство, підкреслюючи, що тільки спільними зусиллями русичів можна подолати ворога.
 
Князь Всеволод Святославич (брат Ігоря). Всеволод основними рисами характеру нагадує свого брата князя Ігоря. Він є хоробрим, відважним воїном. У битві з половцями зображений як билинний богатир – “буй-тур”. У вирі бою князь забуває про почесті, багатство, золотий батьківський престол у Чернігові, про ласку та пестощі своєї дружини, прекрасної красуні Глібівни. Отже, Всеволод є уособленням бойової відваги й сили.
 
Князь Святослав (батько Ігоря та Всеволода) Він замальовується як глава всієї Руської держави, який турбується про загальноруські інтереси. Це не тільки мудрий державний діяч і організатор ефективного захисту Вітчизни, й талановитий воєначальник, який в 1184 році зумів об’єднати руські сили і розгромити половецьке військо. Слава про цю перемогу вийшла далеко за межі Русі. Автор «Слова…» всіляко ідеалізує Святослава, оточує його ореолом слави. Високо підносячи Святослава Київського, перетворюючи його на шанованого патрона всіх руських князів, поет змальовує його як основного виразника загальноруської єдності, як втілення ідеї необхідності спільних дій проти половців. Ця патріотична ідея знайшла найсильніший вияв у «золотому слові» Святослава. Дорікаючи Ігореві і Всеволодові за їх необдуманий вчинок, Святослав сумує з приводу їх поразки, яка завдала багато горя усій Руській землі, скаржиться на те, що князі не хочуть допомагати йому у великій справі захисту рідної землі.
 
Ярославна (дружина Ігоря, справжнє історичне ім’я – Єфросинія, дочка галицького князя Ярослава Осмомисла). Ярославна – юна дружина Ігоря, яка, вирядивши в небезпечний похід чоловіка,  з тривогою чекає звістки від нього. Дізнавшись про поразку Ігорового війська, Ярославна тужить за полеглими, оплакуючи не тільки полонення Ігоря, а й загибель його воїнів. Поразка і полон Ігоря, криваві рани на його тілі — це не лише її особисте горе, це горе всього руського народу, яке пекучим болем відгукується в її душі.  Ярославна, сумуючи, плаче, мов чайка, вона, якби змогла, полетіла би пташкою до любого чоловіка, щоб, знаходячись поруч з ним, полегшити його страждання. Тоді б вона, омочивши рукав у Каялі, витерла б «кривавії рани на дужому тілі князя». У відчаї княгиня звертається до сил природи: вітру, Дніпра-Славутича і світлого сонця. Плачучи у Путивлі, Ярославна докоряє вітрові:
 «Чому мечеш ти хановськії стріли
На своїх легесеньких крильцях
На моєї лади воїв?» 


Звертаючись до великого Дніпра-Славутича, Ярославна благає його, заступника руських воїнів, принести на хвилях князя, щоб вона не посилала своїх сліз на море. Звертаючись до сонця, Ярославна і йому, плачучи, докоряє, що воно своїм гарячим промінням немилосердно посилювало спрагу руських воїнів, які три дні билися у безводному степу.
Ярославна так невимовно страждає, так пристрасно благає сили природи про допомогу, що, здається, вони почули її і відгукнулися:
 «Ігореві князю Бог путь явить
Із землі Половецької
На землю Руськую
К отчому золотому столу». 

Поетичний образ Ігорової дружини Ярославни є одним з найпривабливіших жіночих образів світової літератури, а в східнослов’янській є першим за часом створення досконалим художнім образом жінки. Образ Ярославни приваблює людяністю, задушевністю і разом з тим патріотизмом, вражає внутрішньою красою, красою вірності.
АВТОР ТЕКСТУ: викладач української мови Дмитро Заєць.
____________________________________________
 
Матеріал читаємо нижче або переходимо за цим гіперпосиланням на оригінальне повідомлення.

Аналіз новели “Я (Романтика)” Миколи Хвильового




Новела «Я (Романтика)» – новела про добро і зло в житті та в душі людини. Проблема внутрішнього роздвоєння людини між гуманізмом і обов’язком. «Я (Романтика)» Хвильового розкриває психологію мрійників, романтиків революційної доби і пояснює душевний конфлікт між старим і новим. 
Цей аналіз допоможе вам розкрити символічність образу матері, проблему вибору  між гуманізмом і фанатизмом. Визначте жанр твору, спробуйте відрізнити реальне та уявне в ньому, охарактеризуйте образ ліричного «Я». А ми допоможемо!


Рік: 1924
Літературний рід: епос
Жанр: новела
Тема: протистояння добра і зла в душі героя, його роздвоєність.
Ідея: вимріяне майбутнє не може наблизити людина з роздвоєним «я», ціною злочину його не побудувати. Головні герої: 
  • головний герой «Я»
  • мати
  • доктор Тагабат
  • Андрюша
  • дегенерат.
 
Сюжет
⬇ Іде засідання “чорного трибуналу комуни” у будинку розстріляного шляхтича.
⬇ Без участі прокурорів і адвокатів ухвалюється один і той же вирок: “Розстрілять!”
⬇ Увечері мати “Я” заспокоює “сина революції”.
⬇ Якось “чорний трибунал” приймає рішення розстріляти черниць за антирадянську агітацію.
⬇ Серед черниць “Я” впізнає свою матір.
➖ “Я” сам застрілює свою матір, щоб довести свою відданість революції.

Композиція 
  • пролог (лірико-романтичний зачин), що вводить читача в складний психологічний світ (показана розмова матері з сином напередодні грози);
  • три частини — три різні фронтові ситуації, три різні душевні стани героя.
Проблематика
1. Суперечність, полярність одвічного ідеалу любові, гуманізму, добра, традиційних етичних цінностей, вироблених християнською цивілізацією — з одного боку, і служінням ідеї абстрактного гуманізму, фанатизму, фальшивої романтики — з другого.
2. Неминучість утрати людської сутності через зраду принципів людяності. Хто вбиває іншого — вбиває себе.
3. Проблематика носить надчасовий, філософський характер.
Стильові ознаки
1. Розповідь від першої особи.
2. Драматизм.
3. Внутрішні монологи героя.
4. Відсутність безпосередньої авторської оцінки.
5. Лаконізм.
6. Виразні художні деталі.
7. Глибокий психологізм.
8. Відмова від традиційного описового реалізму.
9. Часові зміщення.
10. Зіткнення віддалених епізодів.
11. Історичні алюзії, асоціації (термін «версальці» тощо) з метою поставити революцію в контекст визначних подій світової історії.
12. Змістове згущення.
13. Символічний зміст образів, деталей.
14. Своєрідність зорового та звукового тла подій.
15. Засоби поетичного синтаксису.

Присвята
М. Хвильовий присвятив новелу «Я (Романтика)» «Цвітові яблуні» М. Коцюбинського.
По-перше, М. Хвильовий-прозаїк був пильним учнем М. Коцюбинського.
По-друге, у «Цвіті яблуні» теж виведено персонаж із роздвоєною свідомістю; це письменник, який, переживаючи трагедію смерті власної дитини, одночасно відчуває й муку батьківських почуттів, і роботу письменницької пам’яті. Для нього навіть момент смерті дитини стає творчим матеріалом — поза контролем свідомості, поза його волею. Він страждає, зневажає себе, але не владен будь-що змінити. Однак торжествує в цій трагедії творча, життєстверджуюча сила.
Письменник розкриває глибини підсвідомості персонажа. Але при цьому показує, що він сам несе повну відповідальність за вчинене. Його вибір був свідомим, і злочин його непрощенний.
Новела «Я (Романтика)» має ліричний зачин. Саме з нього постає зримий, реальний образ матері-України:
Цитата

«З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія».

Матір приходить до сина, коли він має хвилинку для перепочинку між жорстокими битвами.
Цитата

«Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна… І мій неможливий біль, і моя незносима мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом».

Але поступово наростає тривога, насувається гроза, син бачить в очах матері «дві хрустальні росинки». Чому ж у чудових очах рідної людини сльози, над чим плаче мати-Україна? Мабуть, над дилемою гуманності й фанатизму, людяності та сліпої відданості абстрактній ідеї.

Письменник хоче допомогти осмислити протиставлення світлого й чорного, добра і зла, що живуть у душі головного героя новели. З одного боку — це інструмент, який повинен вершити революційний суд, а з другого — людина, яка вміє любити, бути ніжною, яка невидимою силою любові зв’язана з матір’ю.
М. Хвильовий по-новому розкрив перед читачем споконвічну суперечку між життям і смертю. Стомлений син шукає спокою на старечих материних долонях.
Цитата

«Я — чекіст, але я і людина», — підкреслює головний герой.

Отже, хочеться вірити, що цією людиною насправді має чинитися справедливий суд іменем народу. Але між двома началами терзається душа «м’ятежного сина: Андрюша і мати, Тагабат — людина, з холодним розумом і з каменем замість серця».
Герой не бачить виходу. Саме в такі хвилини він, комунар, викликає співчуття. Через роздвоєність душі син мусив застрелити матір.
Цитата

«Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радості, закинув руку на шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав на скроню». І це в ім’я революції, в ім’я дороги до загірних озер невідомої прекрасної комуни…».

Отже, письменник намагається підвести нас до висновку, що такий вчинок міг здійснити тільки справжній революціонер, який у критичну хвилину «голови не загубив». Але ми все більше починаємо розуміти, що фанатична відданість ідеї несе тільки зло, убиває почуття справедливості, почуття розуміння добра й правди, руйнує людську особистість, людське «я».
Цитата

«Там, в далекій безвісті невідомо горіли тихі озера загірної комуни».

Цими сумними словами закінчується трагічна новела — драма роздвоєності людської особистості, примушуючи замислитися над високістю матері, яку вбиває блудний син. А Україна, котра породила революціонера, якого морально знівечила абстрактна ідея, прощає йому цей смертний гріх.
Новела Миколи Хвильового «Я (Романтика)» стала своєрідним викриттям жорстокості та несправедливості нової системи. Намагання вбити в собі людину, убити добро в ім’я фанатизму, приводить до переродження в дегенерата. Разом зі своїми героями письменник шукав вихід із лабіринтів історії, помилявся й пророкував, свято вірив і люто ненавидів, і нарешті, не витримав дуалізму сучасної йому доби. Пролунав постріл…
 
Матеріал читаємо нижче або переходимо за цим гіперпосиланням на оригінальне повідомлення.

 
 
Матеріал читаємо нижче або переходимо за цим гіперпосиланням на сайт оригінального повідомлення.

 
 
Це я називаю "БАЧИТИ" твори, щоб РОЗУМІТИ.

Матеріал взято у спільноті ФБ за цим гіперпосиланням.
    
Страницы: Пред. 1 2 3 След.
Читають тему