Повернутись до звичного вигляду


Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Educational Era

Педагогічна преса

Управління освіти та науки Рівненської ОДА

Рівненський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти (РОІППО)

Освітній навігатор

Рівненська МАН

200-річчя Т.Шевченка, 2014 рік - Рік Тараса Шевченка в Україні

ДО ІСТОРІЇ ВУЛИЦІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА У РІВНОМУ

Галина Данильчук
завідуюча відділу Рівненського обласного краєзнавчого музею

Одна із найстаріших вулиць Рівного носить ім’я Тараса Шевченка. Ім’я Кобзаря вона одержала ще у 1930-і роки за часів польського правління завдяки старанням її мешканців – українських патріотів. Найбільш активну життєву позицію в суспільному житті міста займав мешканець цієї вулиці Григорій Гнатович Лукашевич (1873-1965 рр.), який жив по вулиці Шевченка, 111. Ось що згадувала про свого діда його онука Тетяна Корнілєва: «Мій дід був дуже діловою людиною, хоча грамоти особливої в нього не було. За царя він був депутатом у повітовому земстві, де захищав інтереси селян. Мій дід брав активну участь у перейменуванні вулиці. За Польщі ця вулиця називалась Сільська і дід став збирати підписи, ходив скрізь по інстанціях і згодом цю вулицю назвали іменем Тараса Шевченка…».

Відомо, що перша згадка про цю вулицю міститься у писемних джерелах за 1629 рік, яка в той час носила назву Супонівська. Найдовший час вулиця називалася Омелянівська, бо саме тут проходив шлях до села Омеляна. Забудовувалася вулиця на Тютьківському передмісті дерев’яними будинками і селилися тут переважно українці, які мали наділи землі і з покоління в покоління займались сільським господарством. І якийсь час називали цю вулицю Сільською, що відповідало роду занять її мешканців. Короткий період, у роки німецької окупації 1941-1944 рр., вулиця носила ім’я Григорія Горбачевського, загиблого українського патріота. По війні до наших днів за нею закріпилась, одержана в 1930-і роки, назва - імені Тараса Шевченка.

Починалася колишня Омелянівська вулиця від центру міста (вулиця Базарна) і тяглась у напрямку до с. Тютьковичі. Дійшовши до церкви, вулиця роздвоювалася і будинки, що знаходились зліва від церкви, вже відносились до провулку Церковного, що засвідчують відповідні карти міста початку ХХ ст.

У 1776 році на кошти парафіян на цій вулиці була побудована дерев’яна церква в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці, названа в народі Омелянівською (за назвою вулиці). Спершу церква була вкрита гонтом, мала лише один купол під бляхою і три залізні хрести. Церковне подвір’я було оточене парканом із соснових дощок. Дерев’яний іконостас храму створений у 1784 році.

Сьогодні на вулиці Шевченка збереглося більше десяти старих дерев’яних будинків. І донині живуть у своїх одноповерхових прадідівських хатах родини корінних мешканців вулиці – Дзіваки, Логвисі, Либаки, Листопади, Кулії, Тарасевичі. Багато інших сімей після знесення їхніх будинків у 60-70-их роках минулого століття під час будівництва проспекту Миру, що перетнув вулицю Шевченка, змушені були змінити свої адреси, але у їх пам’яті завжди живі спогади про рідну вулицю, а у сімейних архівах зберігаються фотографії, окремі унікальні документи про життя своєї родини і сусідів.

Омелянівська святиня

Всі радісні і сумні події життя мешканців старовинної вулиці були пов’язані зі Свято-Успенською церквою, парафіянами якої вони були. Так, з родини Либаків, які жили неподалік церкви, представники декількох поколінь були старостами у цій церкві. Згадує Галина Василівна Либак-Пустовіт: “Марко Либак був старостою церкви сорок років і навіть був архієреєм нагороджений. А потім і дід Іван Либак трохи був старостою, і дід Михалко Либак старостував. У цій церкві упала баня і потрібні були великі кошти, щоб її відремонтувати. Спочатку церква була рублена, а коли впала баня, то обшили колоди дошками. Церковна рада вирішила продати шматок поля, що належало церковній громаді, і за ці кошти відремонтували баню та покрили тоді баню бляхою… У 60-і роки хотіла влада закрити церкву, бо мали будувати поруч обком партії. То й моя мама Ольга Либак, а ще художник-іконописець Федір Жилінський (члени церковної “двадцятки”) ходили до уповноваженого у справах релігії, щоб відстояти нашу церкву. А церковним старостою тоді був Володимир Бурачук - учитель математики. Він за свої кошти замовляв ікони і дарував їх церквам. Це він у Львівському архіві знайшов документи і добився підтвердження, що ця церква є пам’яткою архітектури… Священики нашої церкви жили по вул. Шевченка, 117. А поруч із церквою у будинку № 115 жив диякон Василь Логвись” . Найтепліші і найяскравіші спогади у корінних рівнян про настоятеля Свято-Успенської церкви протоієрея Михайла Носаля, який був відомим на Волині травознавцем і цілителем. М.А.Носаль прибув до Рівного із своєю сім’єю у 1935 році із Дубна, де він був настоятелем Свято-Іллінської церкви. Носалі поселились в старому одноповерховому дерев’яному будинку за адресою вул. Шевченка, 117. В цьому домі священик прожив до смерті у 1950 році. Довгий час громадськість міста виношувала плани реконструкції старого будинку священика і створення в ньому Музею народного цілительства ім. Носалів. Але, нажаль, два роки тому старий будинок був знесений. За великий вклад у розвиток і популяризацію народної медицини, надання допомоги сотням людей, які потребували зцілення, Рівненська міська рада у 2004 році присвоїла Михайлу Андрійовичу Носалю звання «Почесний громадянин Рівного» (посмертно). Поруч із дзвіницею на території церкви у 2001 році було встановлено пам’ятний знак священику і цілителю М.А.Носалю.

У 1953-1961 рр. настоятелем храму був протоієрей Леонід Малющкевич, який у 1929 р. закінчив Варшавський університет, отримавши ступінь магістра богослов’я, а у 1950-1953 рр. був викладачем Луцької семінарії.

Після закриття у рівному Свято-Воскресенського собору до Свято-Успенської церкви перейшла канцелярія обласного благочинного. Настоятелем церкви став протоієрей Григорій Коршун, колишній викладач Луцької духовної семінарії. Після смерті о. Григорія якийсь час настоятелем був о. Петро Устенчук, пізніше – о. В’ячеслав Стаховський, о. Георгій Сальчук, о. Павло Швець. Із 2003 р. настоятелем храму призначено протоієрея Бориса Логвинчука.

Згадує священик храму о. Олексій Грогуль: «При мені падав хрест на куполі церкви… Дубовий стержень за роки прогнив. Ми зробили залізну арматуру і приварили хреста, зробили розтяжку. Зовнішня ікона «Успіня Богородиці» була написана, коли священиком у церкві був о. Леонід Малюшкевич. Коли ж проводили ремонт церкви, прийшов до нас уповноважений з питань релігії і звелів, щоб цю ікону зняли. Ми закрили її фанерою. Прийшов час і знову відкрили. Такі були часи… Коли ж планували будівництво обкому партії, то все тут міряли, планували прокласти дорогу в напрямку залізничного вокзалу і знести наш храм, бо він, начебто, заважав будівництву. Тоді знайшлися мудрі люди – інженери, архітектори, які протестували проти таких планів. Церкву нашу від усякого зла беріг Бог і люди всіляко її відстоювали… А староста Володимир Борачук був учителем, 50 років в Обарові навчав у школі дітей, а жив у Рівному на вул. Литовській. Він був дуже релігійною людиною. Замовляв у художника Федора Жилінського ікони і дарував їх у церкви. Замовив портрет Гонти і також почепив його у церкві… Він прожив довге життя».

Відомо також, що у храмі є декілька ікон написаних рівненським художником Федором Давидовичем Жилінський, який мешкав на вул. Кавказькій. Ф.Жилінський народився у Рівному в 1903 році. Закінчив у Варшаві Академію мистецтв. Найбільшим покликом його душі був іконопис. Федір Давидович був глибоко віруючою людиною і, коли брався до зображення лику святих, постився, довго перебував у молитві. Допомагав батькові розписувати церкви і його старший син Ігор Жилінський, який згодом став відомим рівненським артистом і театралознавцем.

Найстаріші будови

Одним із найстаріших будинків вулиці є дім за № 119, в якому і нині мешкають нащадки родини Листопадів. Із розповіді Олександра Григоровича Листопада: «Цю хату будував мій прадід Василь Листопад. Коли будувалася церква, а мій прадід був реєстровим козаком у князя Любомирського, то князь виділив йому наділ землі біля церкви. І так пішов від цього пращура наш рід… А нашій хаті за документами вже близько 140 років. Хата такого зрубу, що її не розібрати. Підвалини дубові, на замок побудована».

Будинок № 127, який є власністю родини Либаків, збудований у 1912 році після пожежі.

Згадує господиня будинку № 121 Віра Федорівна Логвись-Шевчук: «Я народилася на вулиці Шевченка. Моя мама сюди прийшла заміж із Двірця. Була в нас зрубна дерев’яна хата, крита соломою. Коли ми будувались, то вулиця вже була заселена. У нашій старій хаті була одна кімната, кухня, вінкер і комора. Колись будували так: половину – хата, половину – комора…».

Поруч з церквою знаходиться ще один старий дерев’яний будинок (вул. Шевченка, 115), в якому мешкав диякон Василь Логвись.

Тут жили і вчені люди, і ремісники…

Ось що розповіла мешканка вулиці Галина Василівна Лиак-Пустовіт: «Наша вулиця поділялася на класи не тільки за рівнем життя, а скоріше за рівнем свідомості. Омельчуки (тут їх називали Яковцями), Логвисі, Лукашевичі, Либаки, Дзіваки відносились до заможних, розумних, хазяйновитих людей. З ними рахувалася громада. Вони були обрані у церковну громаду. Завжди улиз хлібом. І погляди їхні були більш прогресивні. Вони намагалися дати своїм дітям освіту. От Логвисі своїх дітей вчили, і Лукашевич вчив свого сина (він був зубним техніком). А діти Дзіваків, Галатюків в українській початковій школі імені Гетьмана Мазепи вчилися».

Про мешканців вулиці довоєнних часів детально розповіли сестри Лідія Карпівна і Валентина Карпівна Дзівак, які нині живуть у батьківській хаті неподалік церкви. «Основне – вулиця стара, історична, сільськогосподарська. Але тут жили і вчені люди, і ремісники. Сусіди добре знали одне одного, спілкувалися. За польської влади ми тут польською мовою не користувались, розмовляли своєю, українською.

Жив тут Віктор Підмайстрович, який був знаним в околиці лікарем-терапевтом. Мешкали на нашій вулиці люди, які виготовляли сита (їх називали “ситярі”), а потім продавали свої вироби на базарі.

Син Григорія Лукашевича Пилип Григорович був зубним лікарем, а його онука Тетяна Пилипівна – фармацевтом. В їхньому домі був приватний зубний кабінет, і місцеві жителі користувались його послугами.

У будинку № 105 жив швець, який гарно шив і ремонтував взуття.

Жив на нашій вулиці Філя Козоріз, який був бондарем. А Ганна Зотівна Козоріз була гарною кравчинею.

Там, де зараз вул. Шевченка перетинає проспект Миру, була єврейська хата і її господарі займались вирощуванням гусей на базар. Це була велика дерев’яна хата, де в підвалі господарі мали магазин “Хана”, а у дворі був доволі великий двоповерховий хлів, у ньому й тримали гусей, яких їм привозили селяни з сіл. У цих євреїв землі, звичайно, не було, вони мали лише “гусячий гендель”.

Поруч із цією господою жив Пилип Омелян, який був гарним муляром. Валентин Логвись став відомим ветеринарним лікарем. Він і досі живе в батьківській хаті й продовжує працювати у ветеринарії.

Пам’ятаємо ми і єврейську сім’ю, яких звали тут Подисики. Їх у війну розстріляли, а дочка змогла втекти з тої страшної ями і вижила. Голянін був славним пічником. На нашій вулиці одна сім’я займалася виготовленням штучних квітів, які продавали на базарі.

На вулиці у двох хатах виготовляли морозиво. Ми були дітьми і бігали туди дивитись, як те морозиво робиться. На провідну неділю його найбільше купували. Вивезуть те різнокольорове морозиво до кладовища, що було на вулиці Литовській, і дітям батьки його купували.

Жив на нашій вулиці Талащук, який мав свій невеличкий магазин канцтоварів, що обслуговував в основному учнів “мазепинки” й української гімназії.

Неподалік від церкви жив Василь Мефодійович Чернега, який вирощував квіти. Це була дуже цікава, інтелігентна людина. В нього була пристойна домашня бібліотека.

Гарний спомин у нас залишився про родину Романків. Олексій Романюк мав власну пекарню. Їхній двоповерховий дім був на тому місці, де зараз знаходиться будинок урочистих подій. Це була дуже талановита людина, трудівник. До Рівного він приїхав із білоруського села і пішов учнем у пекарню, оволодів цією справою, заробив грошей і побудував пристойний будинок, в якому започаткував власне виробництво смачного хліба. У 1939 році, коли прийшли совєти, пекарню націоналізували, а господарів виселили з міста. Пекарня перейшла до держави і продовжувала працювати, доки її не знесли при будівництві проспекту Миру. Згодом, після заслання, Романюки повернулися до Рівного, але дім цей їм не повернули.

Жили на нашій вулиці Галатюки. Пилип Галатюк був добрим муляром і навіть будував дім Романюку.

Неподалік церкви жив єврей Герцик, якого чомусь звали “Бричка”. В нього був магазинчик, в якому можна було придбати всяку необхідну дрібничку. Пам’ятаємо, як його нещасного у війну німці забрали просто біля дому, коли він підмітав вулицю. Забрали в машину і повезли”.

Репресії на вулиці Шевченка

Щодо долі авторів попередніх спогадів, то вона яскравий приклад трагічної долі українців, яких без усякої провини у повоєнні роки репресували. Лідія Карпівна Дзівак у 1948 році була засуджена на 8 років позбавлення волі та 7 років відбувала покарання в таборах. У 1949 році слідом за дочкою вивезли в Томськ усю родину. Будинок і майно конфіскували, після повернення з заслання через великі труднощі їм вдалося повернутись у власний дім, в якому вони живуть і нині.

Репресії торкнулись і родини Логвисів. У сім’ї було три сини й дочка. Згадує Віра Федорівна Ловись-Шевчук: “У матері забрали трьох синів, моїх братів. Степан Логвись, найменший, потрапив на фронт у Білорусь, йому ногу обірвало. Калікою повернувся додому, то його не зачепили. А Івана й Василя Логвисів до фронту не допустили, бо вони “западники”, а направили у трудармію. Там посадили за ніщо, за те, що Україну любили. І дали їм по 5 років. Один відбував покарання в Красноярську, а другий – в Омську. Так додому і не повернулись, померли в Росії.”

Імені Горбачовського

Під час німецької окупації 1941-1944 рр. вулиця носила ім’я Горбачевського. Відомо, що Григорій Олександрович Горбачевський у довоєнний період був членом Рівненської районної екзукутиви (виконавчий орган ОУН), одним із найактивніших членів ОУН на Волині. Був знищений польською поліцією в 1937 році й похований на кладовищі “Грабник” у Рівному. Старожили вулиці пам’ятають Горбачtвського, який у 30-і роки жив на цій вулиці.

Пам'ять зберегла страшні події німецької окупації. Не можуть ці сивочолі чоловіки і жінки без сліз розповідати про те, як жорстоко вчинили фашисти з рівненськими євреями, коли масово погнали їх на розстріл. Серед знищених євреїв було багато їхніх друзів дитинства, з якими впродовж багатьох років українці жили в мирі та злагоді на одній вулиці.

Мешканці вулиці Шевченка сьогодні живуть своїм життям і з осторогою дивляться у день завтрашній. Бо, не дай Боже, прийдуть сюди нові власники, щоб знищити оте архаїчне, прадавнє, історичне місце, дороге не лише її мешканцям, а й, віриться, всім рівнянам, які цінують свою історію…

А ще бачиться ця вулиця впорядкованою, заквітчаною і зеленою, достойною імені великого Кобзаря і її мешканців - чудових трудівників, справжніх патріотів незалежної України. 


8-е покоління Листопадів. Фото 2011  р.

В день поховання Г.Горбачевського. Кладовище Грабник, 1937 р.

В.Логвичь (праворуч) з товаришем, 1930-і рр.

Відкриття памятного знаку М.Носалю біля Свято-Успенської церкви, 28.08.2001

вул. Шевченка, 76, 2011 р.

вул. Шевченка, 84. 1930-і рр.

вул. Шевченка, 117. В цьому домі жила сімя Носалів. Фото 1992 р.

Г.Г.Лукашевич з онукою Тетяною, 1930-і рр.

Г.Г.Лукашевич, 1930-і рр.

Григорій Горбачевський, 1930-і рр.

З парафіянами Свято-Успенської церкви

Книги Носалів

Лідія Карпівна і Валентина Карпівна Дзівак, 2006 р.

М.Носаль-4

Священик М.Носаль серед хористів Свято-Успенської церкви, 1940-і рр.

Священик Олексій Грогуль, 2010 р.

сестри Лідія і Валентина Дзіваки, 1930-і рр

Шевченка, 85 -фрагмент

Шевченка, 85. Будинок Тарасевичів.

Шевченка, 115

Шевченка,85.  Фото 2011 р.


Повернутись до списку