Гуморески Павла Глазового — це справжній скарб української літератури. Його вірші викликають усмішку, дарують гарний настрій і часто містять тонкий підтекст. Вони актуальні й сьогодні, бо торкаються вічних тем — родини, побуту, стосунків і людської вдачі. У нашій добірці — найкращі короткі гуморески Павла Глазового для дорослих і дітей. А ще сьогодні можна не лише читати, а й переглядати гуморески Павла Глазового на відео — з живими інтонаціями, емоціями та виразом.
Короткі гуморески Павла Глазового
Пожалійте, люди, карапуза Сашу:
Дуже він не любить їсти манну кашу.
Каже: — Як пожежником стану я колись,
Потушу пожежі, де б не зайнялись.
Тільки магазина я тушить не стану,
Де мені купує мама кашу манну.
Бюрократу кажуть люди:
— Баба дівкою не буде.
А він сумнівається,
Хитро посміхається:
— Як дадуть вказівку,
Зробим з баби дівку!
— Чого плачеш? — внука Славку питає Вавило.
— Мене, діду, у долоньку осо укусило.
Воно, діду, таке довге,— показує Славка.—
Трохи жовте, трохи чорне, а в хвості булавка.
Докоряє дід старенький внукові малому:
— Я, як був таким маленьким, не брехав нікому.
— Засвітилися лукаво очі у хлоп’яти:
А як стали вже великим, почали брехати?
Притягли дружки Пилипа ввечері із бані.
Жінка плаче: — Безсоромні! Ви ж у дошку п’яні.—
А Пилип їй: — Що там пив я? Випив зовсім мало.
Оце стільки — на півпальця, дна не закривало.
Я боявся, щоб у бані не схопить заразу.
Всі смоктали прямо з пляшки, а я пив із тазу.
Хлопченя сусідське
Вскочило до хати:
— Йдіть корову поможіть
Дохлу закопати!
А як ваша здохне, може,
То й вам татко допоможе.
От біда! Накоїв шкоди пустунець синок.
Татко врізав нижче спини, знявши поясок.
Той у сльози. Батько просить:
— Годі сльози лить.
Ну не плач, бо вже у мене аж душа болить.—
Та синочка це, як видно, мало утіша.
— Тут болить у мене дужче, ніж твоя душа.
Зайшов Мусій у ворота, хилиться од вітру.
— Оце на трьох,— каже жінці,— хряпнули півлітру.
— Та як же ви втрьох сп’яніти з пляшки примудрились?
— Дуже просто, дорогенька: двоє не явились.
Стрілись повний і худий, обидва Федоти.
Перший главком заправля, другий — без роботи.
— Я тебе,— сказав гладкий,— улаштую в главку
Сотні дві, а може, й більш будеш мати ставку
— Ні, я звик,— сказав худий,— жити скромно й просто.
З мене вистачить і сто, й навіть дев’яносто.
— Та ти що? — гукнув гладкий.— В тебе не всі дома!
Щоб одержувати сто, треба мать диплома.
— У вас зуби є, дідусю? — онучок питає.
Дід журливо посміхнувся: — Вже давно немає.—
Це почувши, хлопченятко зраділо без краю:
Тоді пряник потримайте, а я пострибаю.
Заснув татко на дивані, зігрітий обідом,
Хропе, сопе, свище носом, аж чути сусідам.
А синочок слухав, слухав, приглядався скоса,
Потім підбіг до батечка і крутнув за носа.
— Що ти, капоснику, робиш? — здивувалась мама.
Виключаю, бо у татка погана програма.
Глазовий гуморески для дітей
Гуморески Павла Глазового для дітей вирізняються простим і дотепним змістом, який легко сприймається юними читачами та слухачами. Веселі історії не лише розважають, а й ненав’язливо навчають важливим життєвим цінностям.
Пожалійте, люди, карапуза Сашу:
Дуже він не любить їсти манну кашу.
Каже: — Як пожежником стану я колись,
Потушу пожежі, де б не зайнялись.
Тільки магазина я тушить не стану,
Де мені купує мама кашу манну.
Двох онуків дід старий
Посадив на руки
Та й розказує казки.
Слухають онуки.
Раптом меншенький спитав:
— А скажіть, дідусю,
Ви ходили в перший клас?
— Та ходив, Павлусю.
— От був номер! — малюки
Сміхом залилися,—
Як до школи ви прийшли
З бородою й лисі.
— Чуєш, тату,— син питає,— що таке хамелеон?
— Відчепися, я не знаю,— каже Филимон.
— Чуеш, тату, ще спитаю. Що таке аукціон?
— Відчепися, я не знаю,— злиться Филимон.
Мати сердиться на хлопця: — Ну чого ти пристаєш?
Батьку навіть у неділю відпочити не даєш.
— Не кричи,— говорить батько.— Я люблю балакать з ним.
Хай пита, чого не знає, а то виросте дурним.
От біда! Накоїв шкоди пустунець синок.
Татко врізав нижче спини, знявши поясок.
Той у сльози. Батько просить:
— Годі сльози лить.
Ну не плач, бо вже у мене аж душа болить.—
Та синочка це, як видно, мало утіша.
— Тут болить у мене дужче, ніж твоя душа.
На базарі молоко продавала тітка
І поставила рядком хлопця-малолітка.
— Стій отут і ні на крок не відходь від мами.—
Підійшов до них дідок з довгими вусами.
Не торгуючись купив молока півлітра
І хлоп’яті підморгнув:
— В мене є макітра.
Виллю в неї молоко й кип’ятити стану.
Буде мало, то доллю ще й водиці з крану.
— А навіщо доливать? — хлопченя спитало.
Мама й так води в бідон налила немало.
Вдарив батько спересердя хлопчика малого.
Той поплакав, переплакав та й питає в нього:
— Тебе, татку, бив твій татко?
— Бив, та ще й немало.
— Ну, а татка твого били?
— Теж перепадало.—
І сказало хлопченятко, заломивши ручки:
— Тепер ясно, звідки в тебе хуліганські штучки.
Заснув татко на дивані, зігрітий обідом,
Хропе, сопе, свище носом, аж чути сусідам.
А синочок слухав, слухав, приглядався скоса,
Потім підбіг до батечка і крутнув за носа.
— Що ти, капоснику, робиш? — здивувалась мама.
Виключаю, бо у татка погана програма.
Баба сердиться на внука: — Таке оглашенне…
Харя, чуєш, повернися! Харя, йди до мене! —
Біля баби зупинився молодий мужчина.
— Що за слово? Що за харя? Це ж мала дитина.—
Баба з місця підхопилась: — Причепились даром.
Я ж не винна, що хлопчину назвали Ерхаром.
Татко хвалиться синочком: — Хто б мені повірив?
Три годочки, а вже знає всіх тварин і звірів.—
Тітка книгу товстелезну дістає із шафи.
— Що оце? — кива на зебру. — Це такі зирафи.
— А оце? — осла підносить.
— Це таке лосатко.
— А оце? — на мавпу тиче.
А оце мій татко!
— Де взялися ми? — онуки спитали в бабусі.
А бабуся пояснила в старовиннім дусі:
— Тебе знайшли на капусті, тебе — в бараболі.
Тебе знайшли під вербою, тебе — на тополі.
Тебе знайшов на соломі біля клуні татко…
— І тут раптом обізвалось якесь онучатко:
— От сімейка, так сімейка! Хоч тікай із дому.
Хоч би одне появилось на світ по-людському…
Павло Глазовий гуморески для дорослих
Гуморески Павла Глазового для дорослих вирізняються тонкою сатирою та глибоким підтекстом. У них автор висміює соціальні явища та людські вади, дозволяючи читачеві не просто посміятися з побутових ситуацій, а й замислитися над справжньою суттю людської поведінки.
Ми футбол із кумом любимо.
— Давай, куме, м’яч футбольний купимо! —
Тренувалися ми з кумом аж три дні.
Бив я кумові в ворота, кум — мені.
І такого ми з ним класу досягли,
Що й самі собі страшними вже були.
Тож пішли ми у команду «Урожай»
І сказали капітанові: — Приймай! —
Капітан оглянув кума і мене.
— Ось вам м’ячик. Хто сильніше фугоне? —
Кум підскочив, закричав: — Фізкультпривіт! —
Та футболом капітана — у живіт!
Як водою капітана відлили,
Він сказав: — Обох приймаю. Ви — орли!
Всі були б такі в команді «Урожай»,
Ми поклали б на лопатки Уругвай,
Перу, Мексіку, і Чілі, й Парагвай.
Завтра в нападі ти гратимеш, орел!
Приїздить до нас команда «Мукомел».—
Гей, як вийшов же на поле «Урожай»!
Кум — дев’ятка, я — семірка, правий край.
Кум попереду, я ззаду — біжимо.
Кум наліво, я направо — куємо.
Я в офсайді, кум на вихід подає,
Я пасую, кум шурує — штука є!
Кум обрав для себе тактику круту:
Як не влучить у коліно, б’є в п’яту.
Громові шумлять овації кругом,
Як він ріже кутові «сухим листом».
Кум від злості вже аж зуби вишкіря —
Все ніяк не костильне воротаря.
Він літає, він встигає всюди й скрізь.
Дав об штангу головою, штанга — трісь!
Повалив ворота к бісу той удар.
Б’ється в сітці, як рибина, воротар.
Тут суддя на нас зненацька як стрибне!
Ухопив за руки кума і мене:
— Годі бити! «Урожай» ваш переміг!
У противників — ні рук уже, ні ніг.—
Кум трясеться: — Накладу я ще й судді…—
Я питаю: — А хто ж приз нам дасть тоді?
Він і так уже, сердешний, шкутильга,
В нього права не згинається нога.—
А суддя весь час не зводить з нас очей,
Просить: — Братці, в мене ж четверо дітей!
Через день летіла звістка з краю в край,
Що розігнано команду «Урожай».
Хто нам скаже, що ми з кумом не орли?
Дві команди одним духом рознесли.
Телевізор бубонить,
Радіо мовляє,
Як міліція живе
Й сили укріпляє.
Щоб підвищити престиж
Рідної міліції,
З-за кордону навезли
Гору амуніції.
Як поткнуться на майдан
Кляті демонстранти,
То вона покаже їм
Всі свої таланти.
Нині хлопці-молодці
Мають дубиняки,
У середину яких
Вперто залізяки.
Причандалля то таке
Хитре і дотепне,
Що по черепу огрій –
Він, як диня, репне.
Доторкнешся тим кийком
До якоїсь бабці, –
Забирай і узувай
У біленькі тапці.
А чого ж вона прийшла
З дідом – ветераном?
А чого вони кричать,
Що їм жить погано?
Дай старому по горбу
За слова зухвалі,
Повитрушуй з піджака
Бойові медалі!
А підвернеться студент –
Хряпни і студента,
Хай свій уряд поважа,
Раду й президента,
А не тицяє плакат
Під носи та в очі,
Що стипендія мала,
Що він їсти хоче.
А на тих, що наплюють
На кийки й штахети,
В охоронців нині є
Грізні водомети,
Що під натиском страшним
Будуть воду лити
Так, що струменем слона
Можна повалити.
Отакі тепер у нас
Охоронні сили.
Отакої молодцям
Зброї накупили!
Скільки пенсій трудових
Відняли для того,
Щоб придбати інвентар
Рівня світового!
Як же треба свій народ
Міцно так любити,
Щоб брандспойтом поливать
І кийками бити!
Зажурився український
Письменник сучасний.
Як же книжку видавати
За рахунок власний?
Щоб просунути до друку
Хоч тонку книжчину,
Треба мати грошей торбу
Чи цiлу корзину…
Не журися, побратиме,
Кругом подивися.
Кому вони, книжки твої,
Сьогоднi здалися?
Подивися на сучасну
Панiвну культуру,
То й побачиш не картину,
А карикатуру.
Живемо ми, пане-брате,
В чудернацьку пору.
Он на того полюбуйся,
Хто пробрався вгору.
Було воно Ванька-встанька,
А сьогодні- цяця,
А назавтра вийшла в нього
Фiлософська праця. –
Пробiжиш її очима –
Маячня й макуха,
Жодна фраза не налазить
Ні на які вуха.
А такому ж фiлозопу,
Такому “флоберу”
Сім мiшків знаходять грошей
І вагон паперу.
Хтось один з таких “вольтерів”
Думав та кумекав
Та премудрості й насмикав
Із прадавнiх греків:
Всяк, мовляв, живи для себе,
Дбай про насолоду.
Не морочся й не пiклуйся
Долею народу.
Для приблудної, пустої
Рабської натури
В нашiй хаті нема правди,
Мудрості й культури.
Зневажають нашу славу,
Ображають мову,
Пруть нахрапом в юні душі
Роки, хіти, шоу.
Лiзуть, пнуться недотепи
В родичi до того,
Хто про них не чув ніколи
І не зна нічого.
Їх дратує наша пiсня,
Плахти та віночки.
Їм подайте насолоду
Голу, без сорочки!
На змаганнях велелюдних
Молодiй дiвчинi
Стегна міряють і груди,
Як нiмій скотинi.
Головне, щоб довгонога,
Бажано – вродлива,
Щоб годилась як додаток
Пiсля віскi й пива.
Ось чому жбурляють щедро
Краденi мільйони
На книжки, в яких друкують
Голі афедрони.
Ось чому на палiтурках
Скаляться дівиці
І нахабно демонструють
Циці і сiдницi.
Ось чому ти, український
Авторе сучасний,
Мусиш книжку видавати
За рахунок власний.
Це не просто дивна мода,
А лиха навала.
Не такого Україна
Ждала й виглядала.
Вiдмітаючи вiками
Все бридке й вороже,
Ми дивилися на жінку,
Як на диво Боже.
Україну величали
Ненькою своєю.
Божiй матерi служили
Тілом і душею.
Щоб не вбили душу нашу
Зайди та приблуди,
Захисти нас, Мати Божа,
Бо ми – твої люди!
Що є краще в цілім світі
Як жінкі співучі,
Що одержали від Бога
Голоси блискучі!
Але ж скільки треба вчитись
Та трудитись треба,
Щоб засяяв діамантом
Той дарунок неба,
Щоб лунало, щоб звучало
Чисто й бездоганно
Те контральто чи сопрано,
Чи меццосопрано!
Як виходила на сцену
Молода майстриня,
То здавалося: спустилась
Із небес богиня.
Личко гарне, ручки білі,
Очі – як зірниці,
І постава гордовита,
Наче у цариці.
Сукня бісером спливає
Майже до підлоги,
Бо вважалось непристойним
Виставляти ноги …
Все міняється на світі,
Час минає швидко.
Справжні, істинні артисти
Виступають зрідка.
Не для них тепер концерти,
Не для них програми.
Все захоплено прудкими,
Спритними зірками.
Ті, що грошей нахапали
При ганебній владі,
Легко роблять
З потаскушки
Зірку на естраді.
То нічого, що у неї
Лапи, як у гуски
І фігурка кривобока,
Як у трясогузки.
То нічого, що у неї
Стегна і коліна
Мов сокирою тупою
Зроблені з поліна.
То нічого, що у неї
Голос, як у жаби,
Головне, щоб був характер
Справжньої нахаби.
Дим пекельний сіро-бурий
Огортає зірку,
Ніби палят кругом неї
Кизяки чи сірку.
Як спускається зі сцени,
Бігає проходом,
Кабель тягнеться за нею,
Як за луноходом.
Розкуйовдивши волосся,
Щось дурне патяка,
Ніби вискочила з пекла
Відьма чи чортяка…
Найспівучіша у світі
Україна-мати,
Доки будеш біснуватих
Упускать до хати?
Це ж „мистецтво” не заморське,
Не заокеанське,
А дикунське, кочівницьке
Камлання шаманське,
Що з чужинського болота
Вилізло на сушу,
Щоб убити нашу пісню
І народну душу.
Павло Глазовий гуморески про школу
Для Павла Глазового школа була невичерпною темою для жартів. У його гуморесках про шкільне життя легко впізнати кумедні моменти, знайомі кожному, хто сидів за партою. Ці дотепи не лише розважають, а й м’яко нагадують про важливі життєві істини.
Двох онуків дід старий
Посадив на руки
Та й розказує казки.
Слухають онуки.
Раптом меншенький спитав:
— А скажіть, дідусю,
Ви ходили в перший клас?
— Та ходив, Павлусю.
— От був номер! — малюки
Сміхом залилися,—
Як до школи ви прийшли
З бородою й лисі.
— Чуєш, тату, — син питає, — що таке хамелеон?
— Відчепися, я не знаю, — каже Филимон.
— Чуєш, тату, ще спитаю. Що таке аукціон?
— Відчепися, я не знаю, — злиться Филимон.
Мати сердиться на хлопця: — Ну чого ти пристаєш?
Батьку навіть у неділю відпочити не даєш.
— Не кричи, — говорить батько. — Я люблю балакать з ним.
Хай пита, чого не знає, а то виросте дурним.
Повернувся першокласник із занять додому.
Ніс в чорнилі, мов мазнули квачиком по ньому.
— Що з тобою, мій синочку? — засміялась мати. —
Та невже ти в школі носом учишся писати?
— Смійся, смійся, — каже хлопчик. — Зараз ти заплачеш,
Коли двійку у моєму зошиті побачиш.
— Гей, Олено! — ізнадвору бригадир гука.
— Йди скажи: немає дома, — мати вчить синка.
Хлопчик вискочив: — Немає дома вже давно.
— Ти обманюєш, я маму бачив крізь вікно. —
А малий насупив брівки:
— Неправда якраз!
Мама першою з віконця побачила вас.
Павло Глазовий гуморески про мову
Мовна тема займає особливе місце в гуморесках Павла Глазового. Через жарт і дотеп автор майстерно показує красу, силу й унікальність української мови, водночас навчаючи цінувати і плекати рідне слово з любов’ю та повагою.
Зустрілися на базарi
Дамочки знайомі.
– Як ваш Льова поживає?
– Сидить у дурдомi.
Він в Ізраїль перебрався
До перебудови,
А там бар’єр – бiда тобi,
Як не знаєш мови.
Вчився Льова так старанно,
Що не бачив свiту,
Але ідишу не вивчив,
Не знає івриту.
Як почина балакати,
Ні складу, нi ладу.
Там же книжки не спереду
Читають, а ззаду.
Потикався бiдний Льова
В рiзні установи,
Все закрито-перекрито,
Як не знаєш мови.
Скрiзь дивилися на Льову,
Як на психопата,
Тому й зробив бiдний Льова
З фанери плаката.
Накарлякав: “До такого
Життя ми не звичні.
Ми – євреї особливі,
Російськоязичні.
Вимагаєм від кнесета
Створить нам умови,
Запровадить в Ізраїлі
Дві державні мови!”
Гукав Льова пiд кнесетом,
Роззявивши рота,
А на нього всі дивились,
Як на ідіота.
Мало йому не побили
На лобi плаката.
Тепер в Льови у дурдомі –
Окрема палата.
Щоб знав, дурень, що Ізраїль –
Розумна держава.
Нав’язувать чужу мову
Там не мають права.
Дід приїхав із села, ходить по столиці.
Має гроші — не мина жодної крамниці.
Попросив він: — Покажіть кухлик той, що з краю.
— Продавщиця: — Что? Чево? Я нє понімаю.
— Кухлик, люба, покажіть, той, що збоку смужка.
— Да какой же кухлік здєсь, єслі ето кружка.
— Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови:
— На Вкраїні живете й не знаєте мови.
— Продавщиця теж була гостра та бідова.
— У мєня єсть свой язик, ні к чему мнє мова.
— І сказав їй мудрий дід: — Цим пишатися не слід,
Бо якраз така біда в моєї корови:
Має, бідна, язика і не знає мови.
Йде синок до школи вперше.
Пита батька мати:
— Якій мові ми синочка
Будемо навчати —
Українській чи російській?
Обидві ж хороші.
— Хай вивчає ту, якою
Печатають гроші.
До крамниці дамочка
Увійшла з дитям.
— Купи книжку, мамочко,
Он вона, отам…
Мама здивувалася:
— Кніжечку ти хошь?
Ето на украінском.
Что ти в нєй поймйошь?
Кніжкі, моя дєточка,
Нада понімать,
А на етой запросто
І язик сломать.
Трохи згодом дамочка
В булочну зайшла.
— Купі, мама, хлєбушек,—
Мовила мала;
Мама не сказала їй:
— Хлєбушек ти хошь?
Ето же украінскій,
Он же нехорош. —
Ні, тривоги в дамочки
У душі нема,
Що дитя об хлєбушек
Язика злама…
Розказує у пивничці Данило Семену:
— Ось я, простий роботяга, а взяв жінку вчену.
Довго вчилась в інституті, знає аж три мови.
Які у нас інтересні бувають розмови!
Прийду, бува, із пивнички чи там із буфета,
А вона як застрокоче, наче з кулемета.
Розпікає по-французьки, по-німецьки лає,
А бува, що й італьянське слово добавляє.
А я, браток, по-простецьки двину два словечка,
І вона лиш оком кліпа, як ота овечка.
Бо такі слова я знаю, в три дуги загнуті,
Що їх, браток, не вивчають в жоднім інституті.
Прилетіли на Вкраїну
Гості із Канади.
Мандруючи по столиці,
Зайшли до райради.
Біля входу запитали
Міліціонера:
— Чи потрапити ми можем
На прийом до мера? —
Козирнув сержант бадьоро.
— Голови немає.
Він якраз нові будинки
В Дарниці приймає.
Здивуванням засвітились
Очі у туриста.
— Ваша мова бездоганна
І вимова чиста.
А у нас там, у Канаді,
Галасують знову,
Що у Києві забули
Українську мову.
Козирнув сержант і вдруге.
Не дивуйтесь, — каже.
Розбиратися у людях
Перше діло наше.
Я вгадав, що ви культурні,
Благородні люди,
Бо шпана по-українськи
Розмовлять не буде.
Якщо в нашій безталанній мові
Набереться двісті тисяч слів,
То за кожне українське слово
Вже поклали сто голів…
Нашу мову величаву
Чуємо не всюди.
І не мова винна в цьому –
Винуваті люди.
Не вживеться щира мова
З кволими рабами,
В яких думка на припоні,
Язик за зубами.
У чиновницьких чуланах,
Де столи дубові,
Де неволя і сваволя,
Тісно нашій мові.
По крамницях та пивницях,
Де й повітря п’яне,
Гасне, в’яне слово наше
Степове, духмяне.
Не для “куплі” мова наша
І не для “продажі”.
Не для того, щоб базікать
На ледачім пляжі.
Наше слово не ввібгати
У сухі трактати,
Щоб лакейством хліба кусень
Підло заробляти,
Щоб брехати, щоб дурити,
Забивати баки,
Позичаючи нахабно
Очі у собаки.
На зачовганих асфальтах,
Де смолою пахне,
Наше слово крила губить,
Наша мова чахне…
Іде вуйко Хрещатиком –
Приїжджа людина.
Запитує у зустрічних:
– А котра година?
Перехожі пробiгають,
Позиркують скоса.
Той рукою вiдмахнеться,
Той відверне носа.
А тут раптом двоє негрів
Вийшли з гастроному.
Один глянув на годинник:
– Зараз чверть на сьому.
Вуйко низько поклонився.
– Дякую, шановнi!
Значить, є ще у столиці
Україномовні.
Гуморески Павла Глазового про кохання
Гуморески Павла Глазового про кохання — це дотепні, щирі та життєві мініатюри, які з гумором передають переживання закоханих. Через смішні ситуації, іронію та добродушну сатиру автор майстерно показує і сильні почуття, і кумедні непорозуміння у стосунках між чоловіком і жінкою.
В драматичному театрі — блиск і красота.
Кучерявого студента дівчина пита:
— Ну навіщо на гальорку ти узяв квитки?
Сидимо тут біля люстри, наче павуки.
Звідсіля я бачу сцену, наче з літака… —
А студент: — Ну й вередлива ж, — каже, — ти яка!
Зачекай, ось я з тобою у кіно піду.
Там сидітимеш ти в мене в першому ряду.
У мужчини вже багато срібла в голові,
А завів собі коханок. їх у нього дві.
Перша — гарна, молоденька, друга вже стара.
Кожна зайві волосинки в нього видира.
Юна краля смиче сиві — не старій мовляв.
Старша чорні вириває, щоб сивішим став.
І досмикались до того, що за рік чи два
У мужчини як коліно стала голова
Вийшла заміж молодичка за діда старого,
Бо була нова машина «Жигулі» у нього.
Вийшла заміж та й сказала: — Заводь мотор, діду.
Я з тобою «Жигулями» на базар поїду.—
Посідали у машину й двинули щодуху.
Забув старий недотепа про правила руху.
Розвернувся десь невдало та торох об дуба!
Лишилася удовою його жінка люба
І сумує не від того, що старий розбився,
А від того, що з машини тільки брухт лишився.
Тепер вона шкутильгає з двома костилями…
Кохайтеся, чорнобриві, та не з «Жигулями»!
У саду у шахиншаха
Для закоханих сердець
Дивну пісню про кохання
Уночі читав співець.
Був і недруг там поетів,
Причаївся в темноті.
А слова лились, іскрились,
Наче зорі золоті:
“Я з кохання часто плачу.
В серці ти, одна лиш ти.
В далині когось побачу,
Зразу думаю: це ти…”
– А коли осла побачиш? –
Пролунало з темноти.
– А тоді, – співець отвітив, –
Я подумаю: це ти!
Після свайби каже Рая: — Проти мене, Грицю!
Я від тебе приховала одну таємницю.
Я про це раніш боялась навіть говорити.
Знай, коханий, я нічого не вмію варити.
Я ніколи навіть супу іще не варила… —
Гриць утішив: — Не для того я взяв тебе, мила.
Не псуватимеш на кухні своїх білих рук ти.
Я ж не вмію заробляти грошей на продукти.
Оженився стильний Боба, взяв дівульку Жанну.
Через місяць він признався слюсарю Івану:
— Бачу, брате, що женитьба — діло нешутєйне.
Сумніваюсь, що на світі щастя є сімейне.
— Щастя є! — сміється слюсар. — Це я добре знаю.
Я собі сімейне щастя ясно уявляю.
Це таке, як бочка з дьогтем. В неї для приманки
Зверху влито меду трохи, так, не більше банки.
Меду вистачить на місяць, може, на півроку,
А вже далі з чистим дьогтем матимеш мороку.
— Ех, — зітхнув нещасний Боба, — дорогий браточку.
Значить, я не з того боку відкупорив бочку…
Гуморески Павла Глазового про сім’ю та стосунки
Гуморески Павла Глазового про сім’ю та стосунки — це яскраві замальовки з повсякденного життя, у яких автор з теплим усміхом і тонкою іронією змальовує родинні будні. Через призму гумору він майстерно передає характери, побутові ситуації та несподівані повороти в спілкуванні між рідними людьми.
Лає жінка чоловіка: — Я варю, і шию,
І підлоги натираю, і каструлі мию,
Він же вернеться з роботи, влізе у піжаму
І куняє на дивані, вже пролежав яму.
А свекруха до невістки промовляє тихо:
— Не чіпляйся ти до нього, буде тобі лихо.
Хвали бога, що сидить він в рідному гніздечку,
Не блукає по пивничках і не скаче в гречку,
І нічого знать не хоче, крім сім’ї своєї.
Таких’скоро виставляти будуть у музеї.
Синок родився у Мартина.
Минає рік — мовчить дитина.
Лише коли минуло два,
Найперші мовило слова.
Сказало «мама» —
вмерла мама.
Сказало «баба» —
вмерла баба.
Сказало «дід» —
умер і дід.
Сказало «тато» —
вмер сусід…
Так прояснилась для Мартина
Життя сімейного картина.
Тракториста молодого Грицька Воротила
Повідомили: близняток жінка народила.
Він біжить до родбудинку, дума: два синочки!
А насправді їх ще більше: синок і дві дочки.
Вскочив Гриць до коридора, не пускають далі.
— Гляньте в шибочку,— говорять,— он де ваші лялі.
Гриць у шибку заглядає: — Бачу дві дитини.
А що в третьому пакунку? Запасні частини?
За дрібничку посварились чоловік і жінка.
Чоловік ходив надутий і мовчав, як стінка.
А коли вкладався спати, наче незнайомий,
Написав записку жінці: “Розбудить о сьомій”.
Та й заснув собі спокійно, мов упився маком.
Вранці глянув на годинник: вже дванадцять з гаком.
А в руці стирчить записка, писана дрібненько:
“Рівно сім. Доволі спати. Уставай швиденько!”
