У той час як більшість українських міст звикають до гулу сирен, обстрілів і вимушеного ритму життя під диктовку повітряних тривог, Закарпаття живе в абсолютно іншій реальності. Це — єдиний регіон країни, де не діє комендантська година, де люди мають змогу розважатися до світанку, де нічне життя ще існує не в архівах, а в реальному часі. Місцеві жителі і переселенці, які знайшли тут тимчасовий притулок, називають цей край справжнім “оазисом спокою”, — на тлі палаючої країни це звучить як парадокс, але для них це реальність.
20-річний студент із Ужгорода каже: “Ми не чуємо тут вибухів, ракети не літають над головами, тривоги бувають рідко. Ми не маємо того досвіду війни, який є в інших областях”. І статистика лише підтверджує це: поки Київ за місяць проводить понад 130 годин у повітряних тривогах, на Закарпатті — лише десята частина цього часу. За більш ніж три роки війни тут зафіксовано лічені випадки влучань дронів чи ракет, і то — в окремих гірських районах.
Причини такої умовної “тиші” — у географії та стратегічній периферійності. Регіон межує одразу з чотирма країнами НАТО, тож будь-який невдалий залп у бік Закарпаття ризикує вийти за межі України. Крім того, в області відсутні великі військові об’єкти — це не прифронтова інфраструктура, а тил із туристичним та побутовим обличчям.
Проте війна проникає сюди не вибухами, а іншими, більш тонкими способами — через похоронні процесії, меморіали на площах, імена на мармурових плитах. Але водночас саме цей регіон став рятівним для понад 145 тисяч переселенців, які тікали з гарячих точок. Більшість із них знайшли новий дім у Мукачеві та Ужгороді — містах, де сьогодні можна відчути, що таке “нормальне життя”, навіть якщо воно — тимчасове і умовне.
«Це не був шок — це було полегшення», — ділиться жінка з Покровська. Вона згадує момент, коли приїхала до Мукачева і побачила: люди п’ють каву, фарбуються, поспішають на роботу, ніби війни немає. “Це як інший вимір. Ти щойно вирвався з пекла — і потрапив у спокій”, — додає вона.
У нічних клубах Мукачева досі блимають вогні, молодь танцює до світанку, а офіціантки з усмішкою показують відео, де люди відриваються під музику о 5:40 ранку. Таке важко уявити в Києві, де все зачиняється до 23:00. І хоча дехто сприймає це з дисонансом, для інших це — терапія.
“Ти ще вчора був у місті, яке горіло, а сьогодні ти тут, і все виглядає мирним. Це збиває з пантелику. Але й дає дихати”, — зізнається жінка з Маріуполя, яка перебралася на Закарпаття навесні 2022-го.
Закарпаття — це не втеча від війни. Це її тилове відображення. І водночас — нагадування, що мир все ще можливий, навіть у країні, яка щодня платить за нього найвищу ціну.
