Щомісяця українська держава залучає до лав Збройних сил близько 30 тисяч осіб. Така цифра свідчить про безперервну потребу у поповненні особового складу армії на тлі повномасштабної війни з Росією. Водночас механізми мобілізації викликають дедалі більше запитань з боку суспільства. Головне з них: хто насправді має відповідати за організацію мобілізаційного процесу?
Згідно з чинним законодавством, саме органи місцевого самоврядування повинні здійснювати основну частину роботи із мобілізації населення. Втім, на практиці вся відповідальність перекладена на територіальні центри комплектування (ТЦК), які стали чи не єдиним дієвим механізмом залучення громадян на військову службу.
Місцева влада уникає відповідальності
Фактично місцеве самоврядування самоусунулося від обов’язків, які чітко визначені законом. У той час як ТЦК змушені самостійно шукати потенційних призовників, організовувати облік та інформування, представники місцевої влади часто ігнорують свою роль у цій критично важливій сфері. Відсутність координованої роботи між владою на місцях, урядом і армією породжує хаос і недовіру серед громадян.
Така ситуація також створює підґрунтя для зловживань. У суспільстві дедалі частіше лунають скарги на порушення прав під час мобілізаційних заходів, включно з неправомірними затриманнями. Це — наслідок відсутності належного управлінського підходу до реалізації мобілізаційної політики.
Нерівномірне навантаження та зростання напруги
У результаті — солдати на фронті залишаються на передовій по 200 і більше днів без ротації, а сотні тисяч громадян не оновлюють свої дані у ТЦК. Нерівномірне навантаження на одних і байдужість інших породжують соціальну напругу, яка лише зростатиме, якщо не відбудуться системні зміни.
Організація ефективної мобілізації потребує чіткої вертикалі відповідальності — від Офісу Президента до сільських рад. Поки ж цього немає, ТЦК змушені виконувати функції, що виходять за межі їхньої компетенції, і залишаються єдиною ланкою, яка реально забезпечує обороноздатність держави.
